Утрачений рай - Джон Мільтон

І що не так. А зараз приведу

Таку, що викличе у тебе захват —

Твою подобу, допомогу, пару,

Розраду і жадобу твого серця».

Замовк. Тоді моє земне єство,

Перенапружене у спілкуванні

Із силою небесною, охляле

Від злетів мислі й смілої розмови,

Поникле, приголомшене, – знайшло

Затишний порятунок уві сні.

І тільки мрій моїх недремні очі

Зоріли крізь заплющені повіки

Зчудовано. Бо осяйна Поява

Що наді мною висилась в’яву,

Торкнулась мого тіла і відкрила

В нім лівий бік, і вирвала ребро,

В якому пульсувала тепла кров,

І вигоїла вмить широку рану,

А те ребро в міцних руках творящих

Згиналось, формувалось і росло,

Поки не виросла нова істота,

На мене схожа, протилежна статтю,

Й така прекрасна, ніжна та принадна,

Що все мені до того наймиліше

При ній потьмарилося і поникло,

Немов вона ввібрала й довершила

Красу Природи у собі самій.

Як глянула – в моєму серпі щем

Солодкий забринів, не знаний доти,

І все наповнилося пожаданням

Любовних пестощів. Я аж проснувся

Від поривання марного, бо зникло

Чудове марево, мов не було,

І туга огорнула моє серце.

А потім виринула з безнадії

Вона – та, що у сні я бачив, – рідна,

Близька, відчутна, ведена за руку

Невидимим Створителем, покірна

Святому голосові, що навчив

Її живлющим тайнам та обрядам

Подружніх любощів. Ходою, станом,

І персами, й небесними очима

Несла мені кохання теплий дар.

Я у нестримних радощах гукнув:

«Звершилось! Господи! Мені ти дав,

О Всеблагий Дарителю, усе,

І те, що найкоштовніше, – останнє!

Се ж кість моя і плоть, моя природа;

Наймення їй Жона, од Мужа взята.

Він, одцуравшися своїх батьків,

Приліпиться до неї. Плоть єдину,

Єдине серце і єдину душу

Однині становитимуть удвох!»

Вона, мої палкі слова зачувши

(Хоч вів її до мене сам Творець),

Зніяковіла, знітилась, сахнулась,

Сором’язливо не піддаючись

Моєму пориванню; чиста, горда —

Жадана понад все. Скажу коротше:

Природа наказала їй в ту мить

Од мене одвернутись і – тікать.

Я – вслід. Вона не ухилялась довше,

Ніж личило цнотливості, і м’яко

Моїм обіймам віддалась. Між квіти

Її поніс я, зашарілу, ніжну,

Немов зірниця літня. Небеса

В щасливому сполученні сузір’їв

Благословили шлюб наш, і Земля

Опуклими узгір’ями зітхала

Вітально; вітер пахощі приніс;

Аж захлиналась мерехтлива ніч

Весільними піснями солов’я.

Отак і живемо з тих пір. Найвище

Земне блаженство ділимо удвох.

Признаюся тобі: усе прекрасне,

Що можу бачити, торкати, чути

Чи смакувати – сі плоди і квіти,

Сі пахощі, і зелень густолиста,

І гамір птаства, й радісне здоров’я,

Яке дають прогулянки, – все те,

Дарма, чи віддаюсь йому, чи ні,

Так не проймає всю мою істоту

Непогамовним пориванням страсти,

Як ся Жона. На неї гляну – млію,

А доторкнуся – я вже сам не свій.

При ній всі інші радощі тьмяніють,

Перед її принадами стою

Беззахисний. То й думаю не раз:

Чи то не помилилася Природа,

Не давши мені сили проти чару

Жіночого? Чи, може, з тим ребром

Одібрано од мене забагато?

Хоч знаю: зовнішня її краса,

Найвитонченіша, ховає сутність

Не вивершену; їй дала Природа

Духовні поривання не складні;

Та й в образі Жони подоби менше

До образу Творця, бо не жахтить

В її поставі величава власть

Над тварями всіма. Але чому

Наближення до неї повергає

Мене в благоговійно-ніжний трепет,

Мов перед найдовершенішим чудом?

Чому усе, що каже вона й робить,

Здається наймудрішим і доладним,

А мудрість чоловіча коло неї

Блазнює, недоладна і смішна,

Неначе недолуга глупота?

Чому здоровий глузд, розважна влада

Їй поступаються, мов первородній,

А благородство та душевна велич

Із любощів її творять святиню,

Навкруг якої в шанобливім колі

Сторожею почесною стоять?»

На теє Ангел, спохмурнівши, мовив:

«Природі сього ти на карб не став.

Вона своє здійснила, ти – своє

Виконуй неухильно: покладайся

На розум і до нього прислухайсь,

Аби не впасти у підданство там,

Де помічаєш сам недосконалість.

Від чого ти у захваті, ще й млієш?

Від повабу позверхньої краси?

Вона – в тім не перечу – гідна шани,

Любови, ласки, тільки не підданства.

Розважливо раніше порівняй

Її до себе. Про самоповагу

Не забувай та чоловічу гідність,

Бо де вони, там мудрий лад і правда,

І Жінка підкоряється природно

Главенству Мужа, а не власним чарам —

Ще більше пожаданим і солодким,

Якщо кохатимеш її достойно.

А ні – твій шал вона ж осудить перша.

З переплітання ваших тіл потомство

Народжуватись має. Коли в цьому

Твоя найбільша втіха, то затям:

Так, як людина, плодиться й скотина,

Отож вознесеного в тім нема.

А радощі, котрі дарує пристрасть,

Хай духу людського не підкоряють,

Принадність людяну в Жоні люби,

Душевну і розумну, а не пристрасть

Приземлену. Така любов дає

Наснагу духу, незлобивість серцю

І гостроти думкам – дороговказ,

Що доростатимете до Небес,

А не погрузнете у грубім грищі

Тілесного заласся. От чому

Не стала парою тобі тварина».

На те Адам бентежно відказав:

«Не так прекрасна зовнішність жіноча

(Не так і звірам дана млость запліднень —

Вважаю: не низька, а гідна шани

Та подиву велика таїна)

Мене в Жоні чарує, – як ласкава

Щедротна відданість, котра бринить

У тисячі догідливих дрібниць

І кожним словом, поглядом і жестом

Висвітлює у нас єдину душу

Та гармонійність шлюбну, доскональшу

Усіх гармоній, що чарують слух.

Нема у тім підданства! Все, що живить

Мої найблагородніші чуття