Утрачений рай - Джон Мільтон
Поміж кулястим буйноцвіттям руж
І, схилена, підносила пониклі
Жовтогарячі, сині і червоні
Чи злотом краплені. У кожній квітці
Шукала в галузках тверду опору.
Сама – найпречудовіша з квіток,
Безжурна і беззахисна, а буря
Поруч. Ближче й ближче Змій,
Ховався то за пальму, то за кедр,
То стиснутий кулясто, то прямий,
Мов спис; то видимий, то непомітний,
Обачливо й неквапно, навскоси
До Єви наближався. Так стерничий,
Ведучи в гирло річки корабель,
В поривах перемінливого вітру
То те, то те вітрило розгортає
Чи згортує. Все ближче й ближче Змій,
Неначе шлейф довжезний, вигравав
Своєю в кільця крученою плоттю;
Плів перед Євою немов вінки,
Щоб та помітила. Вона ж, незрушна,
Почувши шелест, навіть не зирнула,
Бо звикла, що її вітають скрізь —
Різноманітні звірі, птахи, плази,
Підвладні повелительці Едему,
Покірніше, ніж вої Одіссея,
Обернені Цирцеєю у звірів.
Змій став зухвало обіч Єви. Очі
Його іскрилися. Препишний гребінь
У шалі пломенів. Блискуча шия
Од трепетного захвату ряхтіла
В поклонах шанобливих. Врешті Єва
Оглянулась, ласкава. Змій зрадів
І враз заговорив. Чи то язик
Роздвоєний бринів, а чи повітря
Круг його музикально вібрувало —
Тож зазвучали влесливі слова:
«Не подивуйся, о чарівна Пані,
Бо дивуватися тобі не личить,
Коли сама ти – всім дивам на Диво!
Не позирай глузливо, найніжніша,
Найспівчутливіша Небесна Квітко,
Що, осмілівши, одірвать не можу
Вчарованих моїх очей від тебе
На самоті; що з острахом тремчу,
Щоб не потьмарилось Твоє чоло.
В твоїх очах читаю подобизну
Великого Творця, усе живе
До тебе тягнеться самозабутньо
Й красою полонене, подивляє
В солодкім захваті тебе, єдину
У всесвіті великому. І де?
В закутині глухій, посеред звірів,
Простих, німих і грубих! Хіба можуть
Вони хоча б дещицю осягти
Краси твоєї, окрім одного?
А що один! Тобою милуватись
І слугувать тобі повинні сонми
Богів та Ангелів!» Отак здаля
Почав Спокусник. І знайшли стежинку
До Євиного серця ті слова.
Хоч зчудувалася: «От дивина —
Німотний плаз заговорив по-людськи,
До ладу і розумно. Вперше чую!
Таж Бог вас безсловесними створив
І нібито безтямними. А втім,
В очах тварин я помічаю розум,
І в поведінці вашій є кмітливість.
Та й ти, я знаю, теж метикуватий,
А може, найкмітливіший між ними,
Коли німий освоїв нашу мову
І, підіймаючись над звірством, хочеш
Мені свою показувати приязнь,
Та й не без успіху. Ану попробуй
Іще!» На те спокусник хитрий: «О,
Царице, Владарко нового Світу,
Щедротодайна Єво! Я охоче
І відповім, і радісно уволю
Твої веління. Досі, як усі
Приземлені тварини травоїдні,
Що знають тільки харч, самців, самиць,
Не почував я поривань високих,
Поки одного разу не забрався
Аж он туди, під Дерево чудне,
Високе, обважніле від плодів
Гаряче-золотих, налитих соком,
Коли наблизивсь, їхній аромат —
Бадьористий, здоровий, смаковитий —
Подіяв так на мене, як під вечір
Пахуче тепле молоко, що капле
З набрякло-ніжних материнських дійок
На козлика чи баранця. Єство
Моє взяла враз у полон нестримна
Жага посмакувати ті плоди.
Жадлива спрага й голод потягли
Мене до стовбура мохнатого.
Обвившись, я дотягся до плодів,
Для вас до сього часу ледь досяжних;
Та й інші звірі заздро позирали,
Бо не могли дістати тих плодів.
Я ж по гіллі пробравсь у саму гущу,
В пахучу соковиту рясноту,
Й не зволікаючи, уволив волю,
Допоки не наситився. Ніколи
Ніде не куштував, не пив, не їв
Чого-небуть поживнішого! Зразу
В мені настали дивні переміни,
Бо лавиноподібно став рости
Мій розум, а при ньому – вільна мова.
Хоч зовні Змієм я лишивсь, високі
Пориви і нуртуюче-глибокі
Думки моє єство заполонили,
Що осягли Небесне і Земне
Й середнє поміж Небом і Землею:
Добро, і Досконалість, і Красу.
Тоді збагнув я: все Добро й Краса
Сіяють у тобі, божиста Єво,
Й немає тобі рівні! То прийшов
(Пробач моє зухвальство) поклонитись
І подивлять красу твою, Царице
Над усіма створіннями». Так мовив
Плаз одушевлений Злим Духом. Єва
Уражена, забувши обережність,
Відповіла: «Ти їх перехвалив.
Навряд чи так уже й перемінили
Тебе якісь-то яблука. А втім,
Покажеш теє дерево мені,
Коли недовго йти; їх так багато.
Тут у Раю – всіх не перелічити.
Ми й досі ще не перекуштували,
Які там їх плоди. Нехай вже потім,
Коли нас стане більше, розсмакуєм
Усе, що є, й полегшимо деревам
Їх соковиту ношу; поки що
Вони терпляче свого часу ждуть».
На те Спокусник влесливий покірно:
«Царице! Недалеко і неважко
Дійти туди. Он миртова алея,
А ген – галявина; там при струмку
В оточенні квітучих бальзамінів.
Коли дозволиш – проведу». На те
Прихильно Єва: «Ну, гаразд – ходімо!»
Плаз кільцями крутими, вихилясом,
Слизькими вистрибами попереду
Подався радісно. Як випари ті згубні
Чи опівнічні вогники болотні
(Їх – єсть повір’я – видихає Змій),
Поблискуючи, манять мандрівця
В невилазній ковбані драговиння.
І гине він, заблуканий, самотній, —
Отак довірлива Праматір наша
До Древа забороненого йшла
За Змієм блискотливим. Як дійшли,
Впізнала і зітхнула: «Ох, даремно
Прийшла сюди. Хоч, кажеш, чудодійне, —
Се Древо Бог заборонив торкати
І споживать плоди його. Зате
Дав вільну волю і розважний розум,
Щоб ми собі закони покладали
Самі». Спокусник зчудувався: «Он як?!
Все ваше, тільки не усі плоди?»
В одвіт на те йому безгрішна Єва:
«На власний вибір можем споживати,
Що лиш нам