Утрачений рай - Джон Мільтон

Підвладні повелительці Едему,

Покірніше, ніж вої Одіссея,

Обернені Цирцеєю у звірів.

Змій став зухвало обіч Єви. Очі

Його іскрилися. Препишний гребінь

У шалі пломенів. Блискуча шия

Од трепетного захвату ряхтіла

В поклонах шанобливих. Врешті Єва

Оглянулась, ласкава. Змій зрадів

І враз заговорив. Чи то язик

Роздвоєний бринів, а чи повітря

Круг його музикально вібрувало —

Тож зазвучали влесливі слова:

«Не подивуйся, о чарівна Пані,

Бо дивуватися тобі не личить,

Коли сама ти – всім дивам на Диво!

Не позирай глузливо, найніжніша,

Найспівчутливіша Небесна Квітко,

Що, осмілівши, одірвать не можу

Вчарованих моїх очей від тебе

На самоті; що з острахом тремчу,

Щоб не потьмарилось Твоє чоло.

В твоїх очах читаю подобизну

Великого Творця, усе живе

До тебе тягнеться самозабутньо

Й красою полонене, подивляє

В солодкім захваті тебе, єдину

У всесвіті великому. І де?

В закутині глухій, посеред звірів,

Простих, німих і грубих! Хіба можуть

Вони хоча б дещицю осягти

Краси твоєї, окрім одного?

А що один! Тобою милуватись

І слугувать тобі повинні сонми

Богів та Ангелів!» Отак здаля

Почав Спокусник. І знайшли стежинку

До Євиного серця ті слова.

Хоч зчудувалася: «От дивина —

Німотний плаз заговорив по-людськи,

До ладу і розумно. Вперше чую!

Таж Бог вас безсловесними створив

І нібито безтямними. А втім,

В очах тварин я помічаю розум,

І в поведінці вашій є кмітливість.

Та й ти, я знаю, теж метикуватий,

А може, найкмітливіший між ними,

Коли німий освоїв нашу мову

І, підіймаючись над звірством, хочеш

Мені свою показувати приязнь,

Та й не без успіху. Ану попробуй

Іще!» На те спокусник хитрий: «О,

Царице, Владарко нового Світу,

Щедротодайна Єво! Я охоче

І відповім, і радісно уволю

Твої веління. Досі, як усі

Приземлені тварини травоїдні,

Що знають тільки харч, самців, самиць,

Не почував я поривань високих,

Поки одного разу не забрався

Аж он туди, під Дерево чудне,

Високе, обважніле від плодів

Гаряче-золотих, налитих соком,

Коли наблизивсь, їхній аромат —

Бадьористий, здоровий, смаковитий —

Подіяв так на мене, як під вечір

Пахуче тепле молоко, що капле

З набрякло-ніжних материнських дійок

На козлика чи баранця. Єство

Моє взяла враз у полон нестримна

Жага посмакувати ті плоди.

Жадлива спрага й голод потягли

Мене до стовбура мохнатого.

Обвившись, я дотягся до плодів,

Для вас до сього часу ледь досяжних;

Та й інші звірі заздро позирали,

Бо не могли дістати тих плодів.

Я ж по гіллі пробравсь у саму гущу,

В пахучу соковиту рясноту,

Й не зволікаючи, уволив волю,

Допоки не наситився. Ніколи

Ніде не куштував, не пив, не їв

Чого-небуть поживнішого! Зразу

В мені настали дивні переміни,

Бо лавиноподібно став рости

Мій розум, а при ньому – вільна мова.

Хоч зовні Змієм я лишивсь, високі

Пориви і нуртуюче-глибокі

Думки моє єство заполонили,

Що осягли Небесне і Земне

Й середнє поміж Небом і Землею:

Добро, і Досконалість, і Красу.

Тоді збагнув я: все Добро й Краса

Сіяють у тобі, божиста Єво,

Й немає тобі рівні! То прийшов

(Пробач моє зухвальство) поклонитись

І подивлять красу твою, Царице

Над усіма створіннями». Так мовив

Плаз одушевлений Злим Духом. Єва

Уражена, забувши обережність,

Відповіла: «Ти їх перехвалив.

Навряд чи так уже й перемінили

Тебе якісь-то яблука. А втім,

Покажеш теє дерево мені,

Коли недовго йти; їх так багато.

Тут у Раю – всіх не перелічити.

Ми й досі ще не перекуштували,

Які там їх плоди. Нехай вже потім,

Коли нас стане більше, розсмакуєм

Усе, що є, й полегшимо деревам

Їх соковиту ношу; поки що

Вони терпляче свого часу ждуть».

На те Спокусник влесливий покірно:

«Царице! Недалеко і неважко

Дійти туди. Он миртова алея,

А ген – галявина; там при струмку

В оточенні квітучих бальзамінів.

Коли дозволиш – проведу». На те

Прихильно Єва: «Ну, гаразд – ходімо!»

Плаз кільцями крутими, вихилясом,

Слизькими вистрибами попереду

Подався радісно. Як випари ті згубні

Чи опівнічні вогники болотні

(Їх – єсть повір’я – видихає Змій),

Поблискуючи, манять мандрівця

В невилазній ковбані драговиння.

І гине він, заблуканий, самотній, —

Отак довірлива Праматір наша

До Древа забороненого йшла

За Змієм блискотливим. Як дійшли,

Впізнала і зітхнула: «Ох, даремно

Прийшла сюди. Хоч, кажеш, чудодійне, —

Се Древо Бог заборонив торкати

І споживать плоди його. Зате

Дав вільну волю і розважний розум,

Щоб ми собі закони покладали

Самі». Спокусник зчудувався: «Он як?!

Все ваше, тільки не усі плоди?»

В одвіт на те йому безгрішна Єва:

«На власний вибір можем споживати,

Що лиш нам