Утрачений рай - Джон Мільтон
Коли, зламавши Божу заборону,
Я смакувала ці плоди й пізнала
Їх добротворність. От де наше Щастя:
Усеперемагаюча любов
Долає перед Смертю страх. Такого
Донині ще ніхто з нас не зазнав.
Якби я думала тоді про Смерть,
То ждала б найстрашнішого сама
Й, тебе не втаємничуючи, вмерла б
Щоб дати тобі спокій. І ось чую,
Що ти мене кохаєш над усе.
А тут не Смерть – Життя сяйнуло й очі
Розкрилися для радощів нових,
Не знаних досі, для нових надій,
Захоплюючих пошуків утіхи
І ще не пережитих причащань
Божественного. Що таким солодким
Здавалось дотепер, уже прісне,
Нудне і нецікаве. Ти, Адаме,
Зазнай того, що я! А смертний страх —
Пустім на всі вітри!» І сміючись,
Вона Адама ніжно обняла
Й на радощах розплакалась. Не ждала
Такого сплеску пристрасти від мужа,
Що ради жінки любої зневажив
Пересторогу й гнів самого Бога
Й навислу Смерть. Розпроменіла Єва,
Охоча всім ділитись, простягла
(Така земна любов того і варта!)
Адамові галузку, обважнілу
Смертельними плодами. І Адам,
Хоча не був одурений, як Єва,
А поневолений жіночим чаром,
В бездумнім захваті – вкусив. Здригнулась
До глибини глибин уся Земля,
Мов Породілля. Зойкнуло Довкілля,
Насупилося Небо, гуркнув грім,
Риданнями зайшовся дощ. Природа
Із Людськістю пізнала Гріх. Тим часом
Адам самозабутньо їв, і Єва, —
Гріховна й ласа, з ним трапезувала.
Плоди ті, наче молоде вино,
П’янили та окрилювали душу,
Навіювали позахмарні мрії
Й погорду до Землі. А над усе
Розбурхували ненаситну пристрасть.
Немов пожар, їх охопила хіть.
Уже Адам жарким жадливим оком
Пестує Єву, а вона – його,
Серця калатають, палають лиця:
«Єво! Який у тебе незрівнянний
Смак! Я радісно завдячую тобі
Усім, чим частувала й почастуєш!
Ми так багато втратили, боявшись
Плодів Знання! І як же примітивно,
Не знавши їх, втішалися коханням.
Раз Заборонене таке солодке,
То хай би нам заборонили ще
Дерев з десяток, замість одного!
Пограймось, Єво, я вчуваю силу
Плодів тих щедрих, так немов уперше
Тебе, Кохана, пізнаю і хочу
Усю налиту життєдайним Соком,
Пізнати ще і ще!» Схопив за руку
Її охочу й трепетну, і Єва
Скорилася і позирком благальним
Адамові дорогу показала
До ложа многоцвітного з фіалок,
Нарцисів, братків свіжо-прохолодних,
І там розлого та різноманітно
Коханням припечатували Гріх,
Поки їх не зморив вологий сон.
Тим часом випари п’янкі плодів,
Що буйно вигравали у крові,
Вивітрювалися. Прийшло похмілля
І схлипи Совісти. Адам і Єва
Прокинулися. Втомлені, розбиті,
Уперше подивилися на себе
Зчудовано. І впала пелена
Дитинно-праведного незнання,
Природної Невинности святої.
Замість блаженства вдячного, їх вразив
Ослизлий срам бридкої наготи.
Його бентежно прикривав Адам
руками… Проминуть тисячоліття,
Й Самсон могутній, мов Геракл, на ложі,
Яке з філістимлянкою ділив,
Прокинеться й безсилий відсахнеться.
Так і найперші люди в наготі
Безчесній одсахнулися навзаєм
І вражено розгублені сиділи
Одне навпроти другого, німі.
По довгій мовчанці озвавсь Адам:
«Мабуть, у час лихий ти стріла Змія,
Хтозна-ким навченого людській мові.
Він, нахваляючи гріховну лжу,
Завів нас у страшну гріховну правду.
Не радощі, а горе від знання
Добра і Зла, коли Добро втрачаєм,
А в Зло занурюємося. Недобрий
То Плід, що дав побачить голу правду,
Й загнав невинну чистоту у срам.
Як нам тепер дивитися в Лице
Господнє з трепетом благоговійним?
Поглянеш – враз осліпнеш. О, якби то
Сховатися в гущавину, у хащі
Й здичавіти у пітьмі непроникній
Для Сонця і зірок. О ви, ялини
І кедри! Заслоніте нас від Бога.
Але найперш прикриймо наготу.
Хай сором, досі нам чужий, не мучить,
Огидно виставившись». Підвелися,
Забилися у найгустіші хащі
І фігове там дерево знайшли.
Але не те, що вславилось плодами
Солодкими, а іншої породи,
Що у індійців зветься «малабар».
Його гілля й лапасте буйне листя,
Розрісшися, торкається землі,
Пускає корінці і ще буйніше
Росте ушир, утворює альтани
Та коридори в непрохідних нетрях.
Там, де індійські пастухи у спеку
Шукають холодку своїм отарам,
Прорубуючи ліс, В таку місцину
Забрались перші грішники. Там листя
Велике, наче бойові щити
У дикунів; вони зчіпляли
Й до стегон притуляли – надаремно:
Уже не приховаєте Гріха.
Пропала чиста нагота. Подібне
Міг бачити в Америці Колумб,
Там, де тубільці походжали голі,
Лиш фартушками із пір’їн спереду
Прикриті. Так найперші гріховоди
Прикрили тілеса, але сум’яття
Душевного не в силі подолати,
Розплакались невтішними гіркими
І не лише сльозами: гіркота
І гнів, непримиренність і злоба,
Підозри, недовіра і докори
Ураз закаламутили їм душі,
Недавно смирні й мирні, а тепер —
Розшарпано неприкаянні. Розум
І виважена воля поступились
Страстям, що прориваються зісподу.
Адам же захлинався від навали
Злих почуттів, зриваючись на крик:
«Ото було послухати мене,
Коли попереджав і відмовляв
Од впертої забаганки твоєї,
Набутої хтозна від кого, де
І як – аби лише втекти від мене
У цей проклятий ранок. От і маєш!
Вернулася посрамлена й мене
Занапастила – затягла у блуд.
Запізно взнав я: хто плекає Віру,
Хай не вишукує її причин,
Бо й чесні наші пошуки – це шлях
У Розпад!» Єва крикнула з докором:
«Адаме! Не лютуй і не вигадуй,
Що нібито до цього призвела
Моя забаганка втекти від тебе.
Мене, а чи тебе – усе одно,
Нас звів би мудрий Змій, бо недовіри
Між нами й ним ніколи не було!
Що – хочеш, щоб вросла я
