Утрачений рай - Джон Мільтон
Коли його ви скорите собі,
То Пеклу не страшне уже ніщо.
Йдіть! Будьте сильні!» – мовив Сатана
І показав свому поріддю Землю,
Й Гріх-Смерть межи галактики впливли,
Затемненнями, вибухами сонць,
Зударами планет, зірок згасанням
Позначивши свій шлях. А Сатана
Ступив на міст широкий і подався
У протилежний бік – до брам пекельних,
Хоч навкруги ревів безформний Хаос,
Гриз адамантові тривкі опори,
Давивсь гранітом – надаремно. Брами
Відлунювали пусткою. Їх варта,
Лишивши службу, всенька подалась
У Новосвіт. А сатанинські сили
В глибинах Пекла купчилися – там,
Де Пандемоніум, Вождя столиця,
Чи то Люцифера, або Зірниці
(Так здавна прозивали Сатану),
Напружено чекали в охороні
Добірних вартових, бо у палаці
Зібрались найдостойніші владики
І на таємній раді розважали,
Чого зазнати міг їх славний Вождь
У небезпечних мандрах. Мов татари,
Що від Московії втекли в степи
Засніжені за Астрахань і далі;
Або як перський цар Бахрієць Софій,
Півмісяцем турецьким гнаний, в Тембриз
Тікав за Каспій в царство Аладули
Зруйноване, – так вигнанці небесні
З суворопокаральних нетрищ Пекла
Круг Пандемоніуму стольного зійшлись.
Причаєні у сторожкій напрузі,
Всі ждали, з чим повернеться із мандрів
Їхній Вождь. А він, немовби вартовий,
Пробрався непомічений в палац,
У тронну залу. Там на величний трон,
Прикрашений імперським балдахіном,
Сів. Незворушливим окинув зором
Достойників і враз прийняв свій вид
І постать: хмарне зблиснуло лице
Й постава Сатани ясніш Зірниці
У славі всепоблажливих Небес,
Залишеній йому після падіння
(Чи то в підробленому сяйві – хтозна).
Такого не бувало в Пеклі! Всі
Ураз схопились, вражені, бурхливо
Вітать Вождя. Достойники й князі
Із зали потаємних перемовин
З’явились. Вгамував їх владний жест
І голос: «Владці Сили! Державці Тронів!
Я вас зову так не лише по праву,
Але й по суті, бо прийшла пора
Нам всім до наших титулів небесних
Вертатись і владарювать на ділі.
Одімкнуто в’язницю! Воля кличе
Нас утверждатися як хазяї
Нових просторів – радісних; багатих,
Мов Небеса. Я їх здобув трудом
І ризиком у морі небезпек.
Було б се довго вам розповідати:
Де був, що бачив і чого зазнав,
Як продиравсь крізь небезпечний Хаос
Сум’яття, тьми і нерозгребних нетрищ
Безодні каламутної. Її
Мої нащадки, Гріх і Смерть, здолали,
Побудувавши велетенський міст,
Щоб ви по ньому йшли врочистою ходою, —
Не так, як я – першопроходець – стежку
Второвував крізь грізні надра Ночі, ще
Не рожденної; долав бездонну хлань,
Яку тепер перетинає шлях
Для наших доблесних звитяжних сил,
Широко мощений Гріхом і Смертю.
Зате мені найпершому вдалося
Продертися крізь Ніч і тлум Хаосу.
З їх ревно охоронюваних тайн
Летів я в новостворену Будову,
Про котру поголос на Небесах
Був здавна. І відкрився там мені
Прекрасний гармонійний Новий Світ.
Усередині – Рай; у ньому – Люди,
Замісто нас знедолених – щасливі.
Та їх я підступом зманив. Чим звабив? —
Аж смішно: яблуком. І найдивніше
Теє, що Творець образивсь на Людей:
Віддав своїх улюбленців з потомством
Й навколо них увесь великий Світ
Новосотворений – Гріхові й Смерті.
Творець карає і мене, чи Змія —
Тварину мирну, в котру я ввійшов,
Щоб через неї спокусить Людину.
Між мною й людством виросте ворожість.
Людину я кусатиму в п’яту,
Зате вона, розмножена в нащадках,
Трощити буде голову мою.
За владарство над Світом і людьми
Всяк голову підставить під удар —
Бувало й гірше. Ось вам стисло те,
Що я здійснив. Тепер одне лишилось,
Князі й Владики: йдім владарювати
В Новому світі». Сатана замовк —
Чекав овацій, гуків «Слава! Слава!»
Та ні – у відповідь почув сичання
Зміїне, – злобне, сповнене презирства.
Оторопівши, і в собі відчув
Зміїстість. Бо його лице й постава
Враз витяглися; руки влізли в тулуб;
Потворно зрісшись, видовжились ноги,
І він хвилясто захитавсь і впав
Гігантським Змієм. Як не силкувався,
Звиваючись, підвестися не міг,
Покараний подобою тварини,
Що стала знаряддям його підступства.
І вже його роздвоєний язик,
З ним тисячі навкруг, пустили сик
Згадючені старшини сатанинські.
Гримучі змії, кобри, скорпіони,
Тарантули, удави, осьминоги
Клубочились, спліталися, тріщали,
Мов на полях міфічних у крові
Горгони чи на Опіузі в морі.
Між ними Сатана набряк гігантським
Драконом – більшим, ніж Піфон, що Сонце
Сплодило з грязі й слизі у мочарах
Піфійських. Він, отямившись, звелів
Своїм старшинам виповзти з палацу
На простір, де в напруженім чеканні
Стояли армії напоготові:
От-от з наради вийдуть їхні славні
Достойники і непохитний Вождь.
Але діждались іншого: лавина
Гидотно-шамотливого гадюччя
З порталів хлинула! Обридження та жах
І жаль пойняв усіх, коли відчули,
Що й з ними коїться: вростають руки,
З них випадає зброя і щити —
Вслід за Вождем згадючилося й військо.
Замість овацій, Пекло опустилось
В самоприниження й самоганьбу.
В гадючих полчищ на очах поблизу
(Так повелів Творець їм на покару)
Враз вибуяв обтяжений плодами
Розкішний сад, подібний до того
В Раю, де Єву зводив Сатана.
Уже гаддя очима прикипіло
До звабливих плодів у тім саду.
Хоч здогадалися, що то на кару
Їм наслано, але спекотна спрага
Й лютий голод гнали їх у сад.
Тож ринули лавинно та обсіли
Дерева вузлуватими клубками,
Мов ковтуни на голові Медузи,
Й хапались за спокусливі плоди.
Відтак подібне споживав Содом
На моря Мертвого смолистих схилах,
Поки на грішних з Неба впав огонь.
Плоди ці – ще принадніші на вигляд,
Та не на смак! Їх похапцем захланно
