Утрачений рай - Джон Мільтон
Надкушували й запихали в пельки —
Не м’якоть соковиту, ні – а попіл
Розпечено-сухий, жарини й сажу
Глитали і випльовували й знову
Жаддиво жерли. (У людей не так:
Вони покуштували тільки раз.)
…Нарешті, змучені, відчули дозвіл
Вернутися у постаті колишні.
А втім, є чутка: відтоді щороку
На певен час знов сповнюється Пекло
Сичанням. Так гординя сатанинська,
Що звабила людей, ковтає попіл.
Принижена, обернена в гадюччя.
І все ж чорти між нами й досі сіють
Пересуди та міфи героїчні:
Немов-то Змій під ім’ям Отіона
Із Євриномою (це ніби Єва)
Олімпом правили ще до Сатурна,
Який по тому уступив Зевесу.
Тим часом у Раю пекельна пара
З’явилася за знадою: Гріховність
І син її фатальний Розпад-Смерть
(Поки що не на білому коні).
І мовила Гріховність: «Переможний
Всерозпаде, нащадку Сатани!
Ось нам імперія новоздобута
Думками й ділом нашого Отця.
Не будем нидіти в пекельних брамах
Не знані, не страшні, завжди голодні!»
У відповідь озвалося безформне
Гріховности поріддя: «Лютий голод
Мене діймає скрізь: на Небесах,
У Пеклі, у Раю не знаю меж,
Де є харчі моїй утробі трупній».
Йому на теє кровозмісна мати:
«Гамуй же голод масою рослин,
А потім ласуй рибами чи птаством
І звірами. Все, часові підвладне,
Безжально поглинай. А я, Гріховність,
В людей ввійшовши, запашні приправи
Тобі зготую з їхніх мрій, слів, дій,
А в них самих – присмаку найсолодшу:
Те – нищити, те – красти у безсмертя,
Все поспіль – тлити, ржавити, гноїти!»
З найвищого Престолу це узрівши,
Уседержитель так озвавсь до почту:
«Гляньте – заворушились пси пекельні:
Ген там у новоствореному Світі
Паскудять, переплутують і гидять,
Що Я створив, облюбував, беріг,
А нетямливо-нерозумні люди
Здали проклятим руйначам. А ті
Мені нетямством їхнім докоряють:
Мов, Я в раптовому пориві гніву
Віддав Гріхові й Смерті Новий світ.
Мої пекельники не здогадались,
Що Я їх витяг і зібрав на те,
Щоб злизувати нечистоти й гидь,
Якими людство світ Мій забруднить.
Налижуться, нассуться, нажеруться,
Аж розпиратиме їх. І тоді
Ти, Сину Мій, могутньою рукою
Зметеш Гріх-Смерть і скинеш поза Хаос
У Пекло й запечатаєш навік.
Тоді оновлені Земля і Небо,
Очищені, освятяться. А доти
На них тяжіє справедливий вирок».
Бог змовк. Озвалися небесні сонми
Стотисячоголосим «Алілуя!»
Воно, мов гомін океанських хвиль,
Зі співами злилося у хорал:
«О Всеблагий! У правді величавій
Своїм творінням Сам даєш закони —
Хто може заперечити Тобі
Чи Синові не воздавать хвали!
Він – людства Оновитель і Творець
Землі Нової при Новому Небі,
Що назавжди зіллються з Небесами».
Так славили Творця. Тим часом Бог
По одному Архангелів скликав
І їм велів по людській непокорі
Новому світові надати змін:
Сонцю – скривить екватор’яльний шлях,
Який давав постійну стужу й спеку
Тим а чи тим земним краям. Тепер
Хай Сонце ходить в різні пори різно:
Краї ті самі перемінно пражить
Спекота й лютий сковує мороз.
Накинуть Місяцеві зміну фаз;
Усім планетам – петляві стежки:
Хай іноді шикуються в ряди
Зловіснії – по три, чотири, п’ять;
Зіркам – непевні впливи на життя;
Ще – метеорні зливи і навальні,
Взаємодійно з Сонцем, лихоліття.
Вітрам – непередбаченість: затишшя
Й руйнівні бурі, шторми і тайфуни.
Громам – страшний розкочувати гуркіт…
Для змін тих, кажуть, Ангелам звелів
Потужно зрушить полюси Землі
І шлях новий накреслювати Сонцю
Обабіч від екватора: в сузір’ях
Тельця та інших до Близнят спартанських;
Од Рака в тропіках до Лева й Діви
І Терезів, ще нижче Козерога.
Так стались пори року. Де раніше
Завжди буяли літо чи весна
Й лише полярні кола навскоси
Освітлювало Сонце, що котилось
Круг обрію без заходу і сходу,
Рятуючи арктичні землі естів
Та антарктичні землі Магеллана
Від наступу льодів. Мов по бенкеті,
Сонце, сп’яніле від плодів Знання,
Хитається. Бо як же пояснити,
Що до падіння людського безгрішні
Й чисельніші, ніж потім, пожильці
Земні і не замерзли, й не спеклись?
Небесні зміни зачепили й Землю:
Її то труять випари боліт
На Півдні, то на Півночі вітри
Батожать снігом, градопадом, льодом.
Ім’я вітрам тим: Аргест, Борей, Кесій.
Південніше розбушувався Траскій —
Дерева трощить, виверта з корінням
І плугатарить море. Далі ринуть
Набряклі грозами Нот і Афер
З Сьєра-Леоне; їм наперекіс
Евр і Зефір; а збоку, від пустинь,
Лібеціо й Сироко – товкотнеча
Ристалища стихій. Їх доганяє
Дочка Гріха – вражда живих істот.
Ідуть убивцями на звірів звірі,
На птахів – птахи і на рибу – риба.
Вже не траву – одне одного їсть.
Поваги до людей нема – втікає
Чи шкірить зуби і пече злим оком.
Те бачив навкруги Адам. Не все,
Бо зосередивсь на тяжких думках.
Ба, і в собі відчув ще гірші зміни
І темну каламуть переживань,
Що виплеснулися в спізнілий лемент:
«О горе! Горе після благодати.
Це що – край новоствореному Світу?
Кінець мені невчасному? Прокляття
З благословення? Втеча від Творця,
Що дарував мені щасливу долю?..
Ні-ні! Тут – гірше. Те, що заслужив,
Спокутував би сам один. А зараз
Усе, що їм, п’ю, сплоджую, творю,
Вже прокляте й породжує прокляття.
«Зростайте й множтесь» – нам повелів Бог
Тоді на радість, а тепер на смерть
І ще на голову мою прокляття
Усіх нащадків. У тисячоліттях
Злоначинателя згадають так:
«Тобі, нечистий праотче Адаме,
Завдячуємо наші лихоліття».
І падатиме той проклін-подяка
На мене. О, яке було коротке,
Оплачене ціною довгих