Утрачений рай - Джон Мільтон
На превелике наше горе. Змилуйсь,
Єдина моя сило і розрадо!
Покинута – до кого прихилюсь?
Як доживатиму короткий час,
Обом нам визначений? Помирімось,
Адаме, в нашій спільній ворожнечі
До Змія проклятого. Не карай
Жону пропащу справедливим гнівом.
Мені й без того важче, ніж тобі,
Бо ми грішили вдвох: ти – перед Богом,
Я – подвійно: ще й перед тобою.
Як станем на Великому суді,
Я плач здійму до самого Престолу,
Нехай тебе минає Божа кара
Й мене одну кара Господній гнів».
…Лежала Єва покаянно-тиха,
Слізьми рясними поливала землю
Й розворушила у душі Адама
Любов до себе – тої, що була
Всі дні йому розрадою. Покірна,
Простерта у ногах його, прекрасна
І рідна, всім єством тяглась до нього
Розгніваного, в прихисток. Кохання
Вмить обеззброїло його. Відчув,
Що гнів ущух. Промовчавши,
Озвавсь до Єви ніжно: «Ти, як завжди,
Поривиста, і важишся на те,
Чого не відаєш. Тобі несила
Тягар покари Божої нести
Одній. Мій гнів тебе діймає більше,
Ніж гнів Творця й невідворотна кара.
Я переконливіше доведу,
Що сам один ту кару заслужив.
Бо я – глава, опора, оборона
Твоїй хиткій природі й кволій статі,
Що мною не прихищені були.
Встань, Єво! Не впадаймо у докори
Та звинувачення. В тисячоліттях
І так на наші голови впаде
Багато… Зважмо, як би нам любов’ю
Полегшити собі тягар тих кар.
Здається, Розпад-Смерть нас доконає
Не зараз і, можливо, не сьогодні.
У муках помирання поступово
Смерть пережовуватиме життя
Твоє й моє і – горе нам! – нащадків
Усіх». Озвалась осміліла Єва:
«Адаме, знаю: небагато важать
В занепаді моєму ці слова
І роздуми гіркі, хоча й вернув ти
Мене, слабку й хитку, зате твою
Всім серцем люблячим в грудях живих
Чи мрущих. Поєднаймося, Адаме,
Рішуче й навпростець. Коли нащадків
Усіх по нас чекає Розпад-Смерть
І ми приводитимем їх у світ
Цей проклятий, для того щоб страждали
І йшли в невситну пащу Розпаду, – Адаме,
Не допускай зачаття! Ти це можеш.
Лишаймося бездітні. Хай при нас
Помре й покаране насіння наше.
Хай виллються у розпад животворчі
Життєві первні… В тім тобі, мій милий,
Відхилювати повноту любови,
Коли мене торкаєш, бачиш, чуєш,
В обіймах пестуєш, – ох, як це важко!
Мені без цього, любий мій, ще важче.
Взаємно недоконана любов
У марній нездійсненності кохання —
Це мука врівень з Божим покаранням.
А може так: скрутім себе з насінням
І заподіймо власними руками
Для себе Розпад-Смерть. Чого чекати?
Наважмося, здолаймо смертю смерть».
З лицем пополотнілим Єва вмовкла:
Вжахнулася своїх бажань. Адам,
Розважливіший у думках, вловив
Далекий просвіток. Тож відповів:
«Зневагою до втіх життя й кохання
В пориві самознищення одчайнім
Ти ніби перекреслюєш найкраще
В собі самій. Бо справді не зневага
До життєдайних радощів, а страх
І жаль за марно згубленим життям
Тебе штовхнули в розпач, ще й у Розпад,
Аби уникнуть Божої покари.
Але розваж: і гнів, і кару Бога
Всезнаючого не перехитруєш.
Якби ми й кинулись в обійми Смерти,
Господь подбав, щоб виміряна кара
І муки не минули нас. Ба гірше:
Заграючи зі Смертю, ми Творцеві
Непослух вимовили, й Він у гніві
Поселить Смерть у нас на віки вічні.
Ні. Вдумаймося краще в Божий вирок:
В нім – надія. Кажуть: нащадки жінки
Вражати будуть голову зміїну…
Чи тільки ж то? А що, як у тварину
Вселився ворог Бога Сатана
І через Змія зводив нас? Вражати
Такому Змію голову – ось помста
Дітей за зведених батьків! Не хочуть
Дітей ростить кастрати й самогубці,
Ти ж у відчаї потяглась до них
На превелику втіху Сатани.
Без людського насіння, без жінок,
Поріддя сатанинське Розпад-Смерть
Непереможне. Вироку уникши,
Накличемо на себе гіршу кару.
Кохана! Відкидаймо самозгубу
И свавільну яловість, бо в них гординя
І розпач, злість і нетерплячий виклик
Самому Богові, який поклав
На непокірливих ярмо покари.
Згадай-но, як Він лагідно судив нас,
Уважно вислухав, не відвернувся,
Не спалахнув у гніві!.. Ми ж боялись,
Що того дня нам буде Смерть. Ба ні!
Бог присудив тобі родить дітей
У болещах нестерпних материнства.
А через мене Він прокляв цю Землю —
Хай зрошує її наш піт для хліба.
Наражені на голод, спрагу, спеку
Чи холод, день у день боротись будем
Зі Смертю, аби вижити й життя
Удосконалювати у трудах.
Розслаблене лінивство було б гірше,
Аніж труди. В них ласки не відмовив
Творець і допоміг: дав одяг недостойним
І напоумлюватиме нас далі,
Як перебути дощ, град, сніг, вітри
Рвучкі, що – глянь-но! – вже куйовдять
Та рвуть розкішні кучері дерев,
А нас позбавлять прихистку в холодну
Ніч. Як би то зібрать в один пучок
Жар сонячних промінчиків завчасно
Чи видобуть жаринку від зудару
Двох крем’яхів? А чи тертям трісок?
Коли зударювалися дві хмари,
То викресали блискаву – вона
В смолистій деревині запалила
Вогонь. Від нього розійшлось тепло,
Немов од Сонця. Треба нам дружити
З вогнем, єднать собі природні сили
Для захисту від збурення стихій,
Що ми накликали. Молімось Богу —
Хай нас навчить. Просім у Нього ласки,
То зглянеться й дозволить у добрі
Й добробуті прожити це життя
Й вернутися у прах, домівку тління.
А зараз що нам діяти? Ходімо
До того місця, де ми чули вирок,
І припадім покірно до Землі.
В зітханнях покаянних і сльозах
Благатимемо у Творця прощення.
Він, певно, змилується, бо тоді,
Коли нам виголошувався