Утрачений рай - Джон Мільтон

Ти не самотня, ти у парі з Мужем.

Де б не знайшли притулок, він вам був

Як рідний». Приголомшений Адам

Озвавсь нарешті: «Князю над князями

Небес! Якби Всевишнє повеління

Явив не твій ласкавий голос – нам,

Пригніченим огромом сил небесних,

Розгубленим, у відчаї, несила

Було б його здійснити. А тепер

З тобою, хоч ми суєтні й кволі,

Із рідного притулку перейдем

У невідомий негостинний світ.

Якби ж то невтомленнії молитви

Могли переінакшить Божу волю,

Я безперервно плакав би й моливсь.

Але ж та воля – Абсолют. Моління

Всупір їй – наче подих проти бурі.

Я їй корюся, бо своє лице

Бог відвернув од нас. А тут, в Раю,

Він нам не раз являвсь. Струмки, дерева,

Стежки засвідчують Його появу.

Я радісно розповідав би дітям:

Ось біля цього каменя, он там

Між тими кедрами Його я бачив,

Чув Божий голос; ген на тій горі

З ним розмовляв, як з вами. Вівтарі,

Жертовники й святині боговгодні

Постали б тут у пам’ятку вікам.

Сюди живлющі запашні плоди

І квіти зносили б нащадки наші

В офіру Богові. Внизу, в пустелі,

Де нам шукать Його лице чи слід?

Я согрішив був, прогнівив Творця,

А Він, ласкавий, віддаляє Смерть.

Отож у святобливому тремтінні

Уловлюватиму й найменший одсвіт

Величчя Слави Божої. Архангел

На те зичливо мовив: «Божа Слава

Витає не лише в Раю. Земля,

Усесвіт, світ – Господні. Всюдисущий

Наповнює вітри й моря, і сушу,

Й створіння, у які вдихнув життя.

Тобі Він в особливе володіння

Дарує Землю – немалий се дар.

Не думай, що за обрієм Едему,

Чи то за Раєм, не витає Бог.

Я здогадався сам: Рай – лиш маленька

Колиска ваша. Звідси розійшлися б

В усі кінці Землі твої нащадки.

Вони навідувалися б у Рай, щоб

Поклонитись Праотцеві свому

Великому. Але ти оступився,

То й проживатимеш у низині

Сам і сини твої. Проте будь певен:

Там, у пустельному пониззі, й тут,

Як скрізь, однаково витає Бог —

Являється в різноманітних знаках,

По-батьківськи піклується про вас,

Власкавлює усіх. Я посланий

Зміцнити вашу віру перед тим,

Як ви підете звідси, й показати

Діяння добрі й злі, що ви й нащадки

Накоїте, піддаючи випробі

Ласкавість Божу. Це – вам у науку:

Щоб гамували втіху страхом Божим,

Училися в терпіння і печалі

І з витримкою гідною несли

Однаково набутки і утрати.

Лиш так достойно збудете життя

До неминучого кінця. Ходім

На он ту гору. Поки Єва спить,

Як ти у час, коли її творили,

(Я їй навіяв сон), ти пильним зором

Загострено спостерігай картини,

Що являться тобі». На те Адам

З подякою: «Учителю! Небесний

Хранителю від Зла! Віднині в праці

Важкій, але посильній і в спочинку

Та в роздумах, які він нам дає,

Удосконалюватимусь. Веди!»

Удвох знялись на шпиль до Божих видив

Під неба напівсферою, відкіль

Найдальші обрії простору й часу

Відкрилися. Проте не дальші й ширші,

Ніж ті, що їх в пустелі іудейській

Являв Спокусник Другому Адаму,

Коли всі царства й слава цього світу

Постали перед Богочоловіком,

Як от: престол наймогутніших Ханів

У місті Камбалу; трон Тамерлана

У Самарканді над рікою Оксус;

В Китаї – імператорський Пекін;

Столиці Індії Лахор та Агра

В часи Великого Могола; ближче —

Злотистий Херсонес; ще – Екбатан

У Персії. На Півночі Російській —

Кубло деспотії Москва; південніш —

Імперія султанів Візантія

Потурчена. Ще: Захід Африки,

Де Негус-цар; на Сході – порт Еркоко

І царств приморських городи: Момбаза,

Квілеа, Софала, Мелінд, де океан

Полоще берег Конго; відтіля

Південніше – Ангола. А на Північ

Від Нігеру-ріки до гір Атлас

Позводилися царства Альмансора:

Фез, Суз, Марокко і на Схід – Алжир

Та Тремізен. Неподалік – Європа,

Яка залізному владарству Риму

Корилася. Й перед духовним зором,

Мабуть, постало царство Мотецуми

В багатій Мексиці; Куско – в Перу

І ще багатший трон Атабаліпи.

А ген – ще не розорена Гвіана,

В ній – град, що Геріонові сини

Звуть Ельдорадо… Тут видіння глибші

Відкрилися Адаму, бо Архангел

Йому з очей гріховну зняв полуду,

Зміцнивши нерви зору настоєм

Очанки й рути, а з джерел Життя

Три краплі в очі запустив до дна

Духовного. Адам від зблиску впав.

Його підведено: «Розплющуй очі!

Спостерігай: гріх – у твоїх нащадках.

Хоч Змій не зводив їх. Не смакували

Заказаних плодів, але вспадкують

Твою Гріховність». Адам побачив поле.

Жнива. Снопи. А ген – зелений луг.

Стежки, протоптані отарами. Межа

Між полем і пасовищем. На ній

Жертовник, вкритий дерном. Йде Жнивар

Утомлений. Несе він на пожертву

Пучки колосся, висмикнуті в полі.

А з лугу йде Пастух. Несе на жертву

Ягнятко щонайкраще з череди.

Упорав жертву. Поназносив хмизу.

Уважно розкладає зверху лій

Та нутрощі тварини й посипає

Пахучим зіллям. Молиться. Чекає.

І з неба впав огонь. Увись струмить

Пахучий дим. А Жнивареву жертву

Не прийнято. Жнивар тамує лють,

Відводить Пастуха убік. Кричить.

Хапає каменюку – б’є під дих.

Той падає. Із горла ллється кров…

Адам заціпенілий зойкнув: «Горе!

Несправедливо скривджено людину!

І як же так? – злий праведного б’є!»

Архангел, теж уражений, додав:

«Адаме! Ось ці два – твої сини.

Той заздрісний правдивого убив.

Блажен конаючий, залитий кров’ю,

І проклят братовбивця, хоч живе

І житиме ще довго. Божа кара

Причини з наслідками об’єднає

І перекупників не оминає».

Наш Праотець зажурено зітхнув:

«Гидка причина, ще гидкіший вчинок.

Скажи: