Утрачений рай - Джон Мільтон
На смоляний вулкан, що вивергає
Смолу киплячу, ніби з горловини
До Пекла. Там накаже спорудити
Цегельні й нагромаджувать смолу
Для сув’язі. Затим величну вежу
Звелить возводити – аж до Небес,
Ще й прерозкішне місто навкруги,
Щоб слава Зодчого-Войовника
Відлунювала довго у віках,
Дарма – лиха чи добра. Та тільки Бог,
Відвідуючи Землю і людей,
Незримо в їхніх селищах витає
Й за діями їх стежить. Он в пустелі
Клекоче злагоджене будівництво
Й росте Споруда – Виклик Небесам
Зухвалий. Тільки Бог, на те зирнувши,
Глузливо повивертує слова
Та речення у мові будівничих.
Усі вони, змінивши рідну мову,
Здіймуть різноязикий гвалт і гелгіт,
Не тямлячи нічого. Розсмішать
Той лемент і гармидер Небеса.
Тож назовуть його «Стовпотворіння»,
Чи то Сум’яття без’язикости.
Адам докірливо зітхнув: «Невдячний
Нащадку мій! Чи ж можна володіти
Братами всупереч Господній волі?
То тільки звіром, рибою і птаством
Дано нам володіть на власний розсуд.
Щодо людей, це право залишив
Господь Собі. Навзаєм люди – вільні.
Ти ж, узурпаторе, братів неволиш,
Ще й дряпаєшся до Небес зухвало.
А чим же будеш дихати й що їсти
Високо у розріджених просторах?»
Додав Архангел: «Справедливий осуд
Руйнівника розумної свободи
Й порушника спокою між людьми
Ти мусиш довершити визнанням,
Що справжньої свободи вже не буде,
Відколи схибив ти. Свобода й Розум
Існують в нероздільному єднанні.
Ледь Розум потьмяніє чи відступить,
Умить вас опановують непевні
Бажання, буйні пристрасті й пориви;
І ви стаєте їхніми рабами,
Раніше вільні – вже самі собі
Раби. Тож, Господом покарані.
Підете у рабство – до тиранів
Несправедливих, вартих покарання,
Все ж необхідних. Трапиться ще й гірше:
Прапрадіди народів немалих,
Зламавши єдність Розуму й Чеснот,
Прокляття та покару на потомків
Своїх накличуть. Винні без вини,
Народжені самі в собі рабами,
Підуть до владарів земних у рабство.
Для прикладу: один з синів того,
Хто будував Ковчег, накличе срам
На батька власного і вслід – прокляття
Господнє на свій рід: «Раби Рабів».
Вони й Потоп забудуть – так, немовби
І не було – й занепадати будуть
Все нижче. Бог своє святе Лице
Від них відверне – хай живуть як знають!
Все ж між всіма народами один
Чудний Народець обере Господь
Собі для служби. Предком їхнім стане
Меж ідолопоклонцями один
Богошукач й богоугодний. Люди
Усі на той час (чи повіриш – всі!)
До того одуріють, що й живий ще
Потопу свідок древній Патріарх
Не спинить їх: поклоняться бовванам,
Яких понавитесують самі ж,
Яко богам! А Богошукачеві
Всевишній у видінні повелить
Залишити рідню, краян, божків
І рушити в обіцяну країну,
Щоб стати Праотцем народів многих,
В чиєму сім’ї висвятиться людство.
І вирушить той Муж, благословенний
У твердій вірі, в невідому путь.
Його я бачу вже (тобі не можна):
Лишає край свій рідний – Ур халдейський,
Переступає вбрід ріку Гаран;
За ним похнюплено бредуть отари,
І пастухи, і челядь. Хоч не вбогий,
Він багатіє вірою у Бога
І в Край свого покликання незнаний
Ступає – в Ханаан. Там розставляє
Намети за узгір’ями Сихему,
Де розпросторивсь Морех. Звідти видно
Обітовані Землі! – від Гамату
На Північ до Південної пустелі
(Так згодом ті місцевості назвуть).
Гермон – на Схід, а ген на Захід – море.
Гермон – гора; он – море. Уяви
Те, що розказую. Там височіє
Над берегом гора Кармел. Ген два
Струмки зливаються; від них ріка,
Йордан тече й утворює границю
На Сході. Потім рід Мандрівника
Займе й Сенір – те довге пасмо гір.
Ще поміркуй над ось чим: всі народи
Землі благословляться у Нащадку
Того Мандрівника, явленому
Спасителем людей, котрий уразить
Зміїну голову. Скажу ясніше.
Той мандрівник з Халдеї – Патріарх –
На ім’я Авраам породить сина;
Син – внука, що зміцніє в правді й вірі.
Внук проросте дванадцятьма синами
І з Ханаану перейде в Єгипет,
Куди закличе наймолодший Син
В дні голоду, – в край, де Ріка велика
Ніл мутним гирлом із семи річищ
Впадає в море. Наймолодший Син той —
Достойник перший в царстві Фараонів,
А батько і брати – шановні гості.
Там виросте із них народ численний.
Аж Фараон новітній запідозрить,
Що гості виживуть господарів.
Тож обернувши гостей на рабів,
Звелить хлоп’яток їхніх убивати.
Тоді з-посеред гноблених постануть
Тверді брати Мойсей і Аарон
З вимогою: хай Фараон відпустить
Народ їх в Землі предківські. І Бог
Поверне їх в Обітований Край
У славі й статках. Та поки се буде,
Царя єгипетського Фараона
За те, що Бога справжнього не визнав
І їх не вислухав, Господь примусить
Накликать на Єгипет свій знак-кари:
Вода в річках обернеться у кров;
Вошей, комах кусючих хмари й орди
Бридотних жаб займуть хороми царські;
Від пошести загине вся худоба;
Короста й опухи людей і звірів
Покриє. В полі громовиці й гради
Перемолотять льодом і вогнем
Хліба не зібрані; луги зелені
Займе обжерна хмара сарани
І вигризе ущент; нависне тьма
Густа, драглиста над усім Єгиптом
Три дні. По тому Бог пройде над Краєм
І в ніч одну всіх первістків уб’є.
Таких-то десять кар зазнає нільський
Дракон, поки розм’яклий втихне
приборкавши своє камінне серце,
На волю випустить тих пожильців.
Але як лід в відлигу, так і цар
Єгипетський (із волі Бога) знов
Затвердне серцем й кине навздогін їм
На колісницях військо, котре втоне
В Червонім морі. Втікачі з Єгипту
Пройдуть по дну його, бо море враз