Утрачений рай - Джон Мільтон

Замісто будувать живі святині

Доручених їм душ, – зруйнують власні.

Хіба де на Землі є поминальні

Судді сумління й віри? А у них

Захланні пастирі користолюбні

Зведуть Релігію до ритуалів

І Правду виморять, пригасять Віру,

Що ледве жеврітиме. Грішний Світ,

Для добрих злий, а для мерзенних добрий,

Стогнати буде у гріхах, аж поки

Настане Другого Пришестя день,

Винагорода Праведним, мста Злим.

Тоді зійде на Землю Діви Син,

Раніш туманно звіщений в Писаннях,

А потім явлений яко Господь —

Спаситель Людства. Він з хмарних Небес

Зійде у Славі Бога і розвіє,

Неначе порох, сатанинську силу

І спалить Світ, який вона розтлила.

З глибин бушуючого вогневику

Постане переплавлена і чиста

З Небес Оновлених Нова Земля.

Тоді навік утвердиться Любов,

Мир, Праведність і вирощені ними

Блаженні радощі». Архангел вмовк.

Адам востаннє у Раю промовив:

«Навчителю з Небес благословенний!

Ти помахом одним сей Світ одміряв,

Минущий у невпиннім плині Часу,

Який ураз зупиниться й розкриє

Навкруг Безодню Вічности невтямну.

Тобою навчений, я Рай покину

Впокорено, хоч мій немудрий розум

Хтів знати більш. Але найвища Мудрість

Єсть Послух – трепетна любов до Бога,

Ходіння Божими стежками й пильна

Уважливість до Знаків Провидіння;

Свобода і правдива Незалежність

Од всіх, окрім Творця; ще Милосердя

До всіх створінь і непохитна Віра

В Добро, яке перемагає Зло;

Мале, з якого виростає Велич;

Проста ласкавість вища мудрувань

І страдництво за Правду – запорука

Майбутніх перемог, і смерть у вірі —

Ворота у життя, як заповість

Спаситель». І востаннє мовив Ангел:

«Пізнавши це, ти осягнув Премудрість.

Не треба вищої. Хоча б ти знав

Наймення всіх зірок, шляхи світил,

Всі таїни Глибин, все розмаїття

Природи, всі живі створіння Божі

В повітрі, у морях, на суходолах;

Хоча б зажив усіх багатств, розкошів

І влади сього Світу, ще затям:

І Віра, й Мудрість повняться ділами,

А також сумлінна Терпеливість,

Любов і Поміркованість. Ласкава

Й зичлива Доброта – це та ж Любов,

Душа всього. Це знаючи, без жалю

Покинеш Рай ось цей й осягнеш інший:

Рай у собі, змістовніший, ніж цей.

Он вартові мої на всіх узгір’ях.

Поглянь: виблискує вогненний меч;

Вимахує і розсипа навкруг

Яскраві іскри. Йди і розбуди

Мерщій Жону. Я їй у сни навіяв

Передчуття добра й ласкавість кротку,

Покірливу тобі. Ще при нагоді

Поділишся із нею всім, що чув,

І зокрема про Плід, котрий у лоні

Жіночім визріє й оновить Людство,

Щоб ви жили іще багато літ,

Поєднані у вірі й спільній долі

Сумній, не забуваючи про те,

Що пережито – гірше; буде – краще».

Архангел далі не зронив ні слова.

Спустилися униз. Адам побіг

До Єви в затишок. Вона не спала.

Його зустріла радо: «Я вже знаю,

Відкіль ти поспішаєш і куди.

Бог йде у наші марення й віщує

У снах. Коли згорьована й сумна

Заснула я, то мов нівідкіля

Примарилися радощі й добро.

Ходім, Адаме – я не зволікаю.

3 тобою разом йти – для мене Рай;

Лишуся тут, без тебе Рай умре,

Бо ти для мене – все від того часу,

Як через мій свавільний гріх назавше

Цей Рай утрачено. Зате утіху

Мені, що недостойна Раю, дано:

Колись-то жінчиного лона плід

Одкриє всім оновлення і Рай».

Тут змовкла Єва і замовк Адам,

Бо понад ними височів Архангел,

А з пагорба на овиді пливла

До них вогненна варта Херувимів,

Немов іскриста повінь. Так під вечір

В промінні пригасаючого Сонця

Накочується від ріки туман

І оступає в полі трударя,

Що повертається додому. Меч

Зметнувсь вогненно вгору, наче грізна

Комета чи то жаробризний смерч

У Лівії, що ніжно так і тепло

Випалює. Схопивши двох за руки,

Ангел потяг людей до Східних брам

Едему, звідти – круто вниз і щез.

Оглянулися. Східний виступ Раю —

Недавньої, щасливої домівки —

Ярів у кружних вимахах меча.

Широкі брами охопила Варта

Вогнисто збройна. Прапрапредки Людства

Заплакали. Та скоро втерли сльози,

Бо перед ними простирався світ,

Де вільно обиратимуть дороги

Під оком Провидіння. Стисши руку

Адамову, сумна, покірна Єва

Пішла з ним по нетоптаній землі.