Утрачений рай - Джон Мільтон

Розступиться, мов дві стіни, й замре.

Таку підмогу обранцям дасть Бог.

Ще й попереду Ангела пошле:

Вдень – білу хмару, уночі – вогненний

Стовп серед неба, як поводарів.

Та Фараон запеклий разом з військом,

Хоч гнатимуться вслід – не доженуть:

То спотикатимуться в тьмі густій,

То, блиском вражені, підуть наосліп

Убік. А в слушну пору Бог ще раз

Звелить Мойсееві простерти жезла

Над морем, і воно слухняно стулить

Громаддя здиблене завмерлих вод,

Коли по дну проходитиме військо

Єгипетське і все потоне там.

Господні Обранці від узбережжя

Нетоптані дороги в Ханаан

Верстатимуть окружно, щоб війна

Їх, негартованих, зненацька врозтіч

Не кинула, й рятуючи життя,

Вони не повернулися у рабство

Безславне. Втім, за славне чи безславне

Життя вчепившись, гублять його ті,

Хто не навчився дисципліни й зброї

Гримать не вміє. А вони – навчаться

В пустелі дикій. І навчаться жити

Згуртовано, з дванадцяти племен

Старшин обравши й ствердивши закони.

Сам Бог з дрижачої гори Синаю

У хмарній тьмі, в громах і блискавицях,

Під гук сурми дасть їм Закон громадський,

Канони віровчення й ритуали,

Де в символах-прообразах звістить,

Що доленосне людське сім’я вразить

Зміїну голову й спасе людей.

На голос Всемогутнього для вух

Людських – страшний. Благатимуть Мойсея:

Стань Посередником і волю Божу

Нам, переляканим, перекажи

По-людськи. Бог це вволить. Відтоді

Дасть знати всім, що перший Клопотальник

За них, Мойсей, Предтечею лиш буде

Могутнього Спасителя Вселюдства,

Про котрого звіщатимуть пророки

В часи прийдешні, в закликах і псалмах

Вславляючи Великого Месію.

Власкавлений слухняністю народу,

Господь дозволить їм створить Святиню,

Де Вічний пробуватиме разом

Зі смертними людьми: намет, нап’ятий

На кедрових стовпах; Ковчег Завіту —

Кедрова Скриня, вистелена злотом,

І в ній Скрижалі кам’яні Завіту

Господнього, й Жертовник при Ковчезі

Всемилости, ослонений крильми

Двох Херувимів срібних. Перед ними

Хай сім світильників горять, як Знак

Семи Світил небесних. Над Наметом

Щоденно опускатиметься Хмара

І Сяйво струменітиме вночі

В спочинку час. Мине багато років.

Люд, Ангелом приведений, ввійде

В Обітовану Землю Аврааму

І його нащадкам. Про завоювання

Землі Ханаанської враз не розкажеш.

Розбиті царства, скинуті царі,

Народи вигублені… Навіть Сонце

В зеніті стане і відсуне ніч

Над Гібеоном, щоб сприяти вбивствам,

І Місяць спиниться над Аялоном,

Допоки не доб’є врагів Ізраїль,

Чи «Богоборець» – Авраамів внук

Так звався. Те ім’я візьмуть нащадки

Яко ім’я Народу, що підкорить

Весь Ханаан. Адам не втримався:

«О, благовісний Світоносцю Божий!

Ти тьму мою розвіяв. Давши знати

Про Авраама та його Потомка,

Тягар із серця зняв. Що нас чекає,

Дізнавсь я, грішний. А почав був пошук

Знань заборонених – шляхів слизьких.

Бог ласку незаслужену нам явить:

Настане час – на Землю прийде Той,

Що в Нім благословляться всі народи.

Та одного не втямлю: нащо людям,

Власкавленим опікою Творця,

Різноманітні звичаї й закони —

Так, мов на кожен гріх є свій закон.

Чи явлений нам Бог і єсть Закон?

На те Архангел: «Пам’ятай, що гріх

Непослушенства, скоєний тобою,

Вспадкують всі! Отож дадуть закони,

Щоб непоборну вроджену гріховність

Приборкувати в сталій боротьбі

Її законів так, що грішним людям

Залишиться єдине – каяття

Й принесення у жертву звірів, птахів,

Чия невинна кров лише прообраз

Тієї найневиннішої крови,

Що раз проллється за усіх людей.

Увірувавши в цю велику Тайну,

Вони збудують мир і чисту совість.

Обряд чи ритуал гріхів не спинить:

Вони буятимуть, а з ними – Смерть.

Закони й звичаї вас загартують,

Щоб коли прийде пора, змінили

Закон тілесний на Завіт духовний,

Що утвердить не приписи вузькі,

Не їх суху нудьгу, а безконечну

Господню Благодать і не підлеглість

Німих рабів, а відданість синовню;

Не труд тяжкий в законі, а спасенну

Віру. Тож не Закон і не Мойсей

Богоугодний, а оружий Воїн,

Ламаючи Закони, завоює

Для свого Люду Ханаан. Той Муж

В ізраїльтян Єгошуа, а в світі

Широкому Його назвуть Ісус.

В тім імені – Спасителя прообраз,

Того, хто згодом подолає Змія,

Й людей із мандрів через хащі Світу

Введе у Божий спокій – вічний Рай.

Тим часом Займанці Ханаану

Розгосподаряться на много літ.

Проте гріхи, Обранцям притаманні,

Гнівитимуть Творця й порушать спокій —

Бог їм врагів нашле, і каяття,

Й правителів: то Суддів, то Царів.

З них Другий Цар, побожний, щедродійний

Прийме Обіт несхитний від Творця,

Що царственний його престол пребуде

Довік віків. Пророків письмена

Й знамення возвістять: в його нащадках

Дівоче лоно прийме Плід Святий,

Який межи нащадками Царя

Давида (се його ім’я) обітне

Іздавна був ще праотцю Аврааму

Яко Спаситель людства й Цар Царів,

Чиєму Царствію кінця не буде.

Поки те стане, – царів і царств

Минуться перемінливі ряди.

А син Давида, мудрий і багатий,

Забрати повелить Святий Ковчег

З намета переносного у Храм

Величний. Царюватимуть у ньому

І злі, і добрі владці. Більше – злі.

В них ідолопоклонство і гріхи

Ганебні нагромадяться й споганять

Увесь народ. Тоді Всевишній кине

І їх міста, і Край, і Храм

На розграбунок Містові Гордині,

Що виклик Небу недобудувало

(Ти бачив це), уражене Сум’яттям,

Якому ім’я Вавилон. Обранці

На сім десятків літ підуть в неволю.

Та Обраних не забуває Бог —

Повернуться і відбудують Храм,

Впокорені й богобоязні, поки

Дітей наплодять в клубища багатств

І чвар. Священники розтляться перші:

Не освящатимуть – осквернять Храм.

Ще гірше: царський скіпетр перехоплять,

Дадуть чужинцеві.