Утрачений рай - Джон Мільтон

В ласкавій справедливості судити

Земних ослушників Небес. Ти знаєш:

Мене яко Верховного Суддю

В Мій час тілесний жде найгірша доля.

Я сам обрав її перед Тобою

Й не відступатиму во ім’я правди

І справедливости для тих створінь

Приречених. Допоки ще прийму

Їх тіло, їх неправий суд їх вирок, —

Дочасно дам їм віру в примирення

Із Нами. Без розлогих судочинств

Тепер в Раю постануть лиш вони —

Ті двоє. Третій же (його провина —

Збунтованість проти законів Наших)

Вже й так осуджений навіки – Змій

Від кари не втече». Так мовив Син,

устаючи з-за Божого престолу,

І в почті Полководців Сил і Владців

Архангельських Престолів йшов у Славі

До брам небесних, котрі розчинились

На Всесвіт, Землю та Едемський сад.

Ступив униз і – всемогуттю Бога

Умить скоряються простори й час: —

Ступив на Землю, в Рай. Хилилось Сонце

На вечір. Тихий вітерець з долин

Дихнув, мов опахало, прохолоду

На Рай у млосній спеці. Вседержитель,

Од гніву охоловши, появивсь

Як Судія й заступник водночас

Першолюдей. А ті, почувши голос

Знайомий між деревами, мерщій

В гущавину кущів затислись вдвох,

Ховаючись. Знов гучно пролунало:

«Адаме! Де ти? Чув, що Я іду.

Чому не зустрічаєш як годиться

Посеред Раю? Чи якесь-то діло

Загаяло тебе? Виходь, Я жду,

Адаме». Зляканий Прабатько

Й Прамати вийшли. Знічені, пониклі,

Безлюбні до Створителя й навзаєм —

Куди й поділась ніжна теплота

І кроткий послух! Появився страх,

Вина, стид, заклопотаність і відчай,

Затятість, злість і хитрощі. Насилу

Адам промимрив: «Голос Твій впізнавши,

Зі страху ми сховалися в кущі,

Бо ми обоє голі…» Судія

На те всміхнувсь: «Не раз на голос Мій

Являвсь ти радісно. Чому тепер

Він став тобі страшний? І звідкіля

Довідавсь ти про вашу наготу?

Ти часом не торкався тих плодів,

Що Я заборонив вам споживати?»

Адам залебедів: «О Небеса!

У час лихий стою пред Судією,

Щоб захистити віддану Жону,

Мою найкращу вірну Половину,

Що оступилася. Вину й покару

На себе взяв би я. Та приховати

Що-небудь від Творця хіба можливо?

Жона, яку для мене сотворив Ти,

Моя помічниця, Твій дар коштовний,

Така ласкава, віддана і ніжна,

Що з рук її одне лише Добро,

Як із Твоїх, мені здавалось, брав,

Тому все через них благословенне, —

Вона дала мені вкусить той плід

І я вкусив». Всевишній одказав:

«Вона – хто? Бог твій? Повелитель зверхній

Чи рівня, що верховність чоловіча

Їй має поступатись проти Бога?

Сотворена із тебе і для тебе, —

Довершенішого, аніж вона;

На те вона й наділена красою

Та ніжними принадами для тебе,

Щоб ти кохав її як повелитель.

Для жінки-бо коханець перш за все

Єсть володар. Вона такого хоче.

Ти мав би це затямить». Судія

Суворо позирнув на Єву: «Жінко,

Кажи, чого накоїла!» Німа,

Тяжким прибита соромом, Прамати

Насилу прошептала: «Піддалася

Я на підмову Змія й смакувала

Плоди ті…» Се почувши, Вседержитель

Оголосив усеверховний присуд.

Найперше – Змієві. Бо він – тварина

Беззахисна, згвалтована Злим Духом

На злочин – в райській сутності своїй

Нечистим став. (Чому? Про це людині

Знать не дано: її бо власний гріх

Пригнічує. І тільки Сатані —

Найпершому із гріховодів – кара

Дочасу схована у таїну,

Так, ніби вирок Змієві) «За те,

Що ти вчинив, тебе Я проклинаю

Між усіма тваринами земними,

Щоб повзав ти на череві й лизав

Прах тління і ковтав його. Ніколи

Між жінчиним потомством і твоїм

Не втихне ворожнеча. Сім’я жінки

Вражатиме твоїх у голову;

Вони ж кусатимуть у п’яти сім’я

Людське». (Минуть тисячоліття, й присуд

Господній здійсниться: Пречиста Діва,

Що другою Праматір’ю нам стане,

Народить людям Богочоловіка —

Христа, що бачив Сатану – владику вітру

В падінні громоблисному з Небес

Предвічно. Потім Влюднений, воскресити,

У поєдинку грізному здолає

Владику Пекла та його князів

І – людський Бранець – забере у бран

Навколоземне царство Сатани

Гріховне. А Гріховності Отця

Поволоче, закутого в кайдани,

І кине нам до ніг.) Уседержитель

Ознайомив присуд Єві: «Відтепер

Побільшають твої страждання в тяжах

І болещах народження дітей.

Ти підкорятимешся волі Мужа,

Прилипнувши усім єством до нього».

Затим Адаму присуд: «Через тебе,

Що підкорився умовлянням Жінки

Й покуштував заказаних плодів,

Земля назавше проклятою стане

І, рясно зрощувана людським потом,

Родитиме бур’ян і колючки.

Ти, з неї взятий, вернешся у неї,

Із праху – в прах і тлінь». Так осудив

Прапредків людства явлений з Небес

Суддя і Рятівник. А наглу смерть

Відклав із милосердя до тремтячих

Уже не владців, а рабів Природи,

Беззахисних… Як по тисячоліттях,

Коли Апостолам помивши ноги,

Бог першолюдям слугував: зі шкір

Забитих, а чи то злинялих звірів,

Покрив людську не тільки наготу

Тілесну, а й бридотнішу духовну

Від гніву Вседержителя та зразу

Вернувсь у Славі на престол Господній

І там Всевідущому про земне —

Про суд і ласку для людей повів.

Як непокора людська й Божий присуд

Вершились на Землі, у брами Пекла,

Розчинені широко, гоготав

Та бухкав у хлань Хаосу вогонь

І чорний дим, відколи Сатані

Його дочка Гріховність одімкнула

[з Пекла вихід. Поруч з нею Розпад –

Смерть, син її, від матері почув

Таке: «Ми тут засиділися, Сину,

А наш Отець, великий Сатана,

В Новому світі княжить та надбав

Для нас достойну спадщину і жде нас,

Інакше повернувся би у Пекло,

Небесними погоничами гнаний,

Бо тільки тут