Утрачений рай - Джон Мільтон

Переливати в мене добру силу

Знань, досі недоступних, і зрівняти

Нас із богами, котрі знають все.

Тобі завидують, бо ти даруєш

Нам більше, ніж вони. Тому й ховали

Тебе в гущавині. Тепер помножиш

Науку Досвіду нам устократ,

Відкривши путь до Мудрости таємно

Від сторожких Небес. Я підійшла

До тебе, не помічена здаля.

Хоч Заборонювач усемогутній,

Все ж шпигуни Його нас прогляділи.

Але як стать мені перед Адамом?

Признатися і поділитись щастям,

А чи розважливо приберегти

Для себе силу Всезнання? Воно

Урівноважить слабості жіночі.

Тоді мене кохатиме Адам

Як рівню, – більше, бо розумній жінці

Повелівать, а не коритись личить.

Та й що то за свобода у покорі?

Отак і зробимо… А що, як Бог

Все те побачив і накличе Смерть?

Коли мене не стане, він Адаму

Сотворить іншу жінку, й мій Адам

Кохатиметься з нею, а мене

Забуде. Вже й подумати таке

Смертельно. Ні, ні – жити чи умерти

Я хочу тільки в парі з ним, коханим.

Життя мені без нього – не життя».

Се мовивши, ступила кілька кроків

Убік і повернулася лицем

До Дерева й одважила низький

Поклон свій Носієві Всезнання

З плодами, мов нектар – богів пожива.

Тим часом, зачекавшись на Жону,

Адам поназривав найкращих квітів

І виплів з них гірлянду та вінок,

Щоби оздобити Коханій шию

Та увінчати голову. (Так згодом

Увінчуватимуть найкращу жницю,

Святкуючи Обжинки.) Він був радий

Жаданій зустрічі, хоча й тривога

Щемила йому серце. Тож Адам

Пішов назустріч Єві. Там, де вранці

Вони розсталися, він, завернувши

До Дерева Знання, побачив Єву.

Ступала знічена. В руці несла

Галузку, обважнілу від плодів,

Що смачно пахли, мов всміхались. Губи

У Єви нетерпляче затремтіли,

Тож перша похапцем заговорила:

«А ти здивуєшся, де я була

І як я стужилася за тобою,

Коханий, більш не буду відлучатись!

Затримала мене пригода дивна.

Ось це велике дерево чудне

Явилося не тим, що нам казали.

У ньому і в смачних його плодах

Немає ні загрози, ані зла.

Вони дарують кожному прозріння

І вказують дорогу до Небес.

Хто їсть плоди ці, той з богами рівня.

Уже доведено: Змій смакував їх —

Йому не заборонено, як нам,

Чи не зважав на те, – і от не вмер,

А враз став мудрим, вміє говорити,

Хвалив ось ці плоди, і я їх їла.

У них велика чудодійна сила,

Бо знаєш – я відчула те, що й він:

Раніш затемнені, відкрились очі,

Піднісся дух, окрилилося серце

В пориві до Небес! Усе те личить

Тобі, мій любий, більше, ніж мені.

Воно мені без тебе ні до чого.

Бери й смакуй чудесні ці плоди!

Хай доля нас єднає назавжди

У рівних спільних радощах чи муках.

Не покуштуєш – будемо Нерівня,

Й те нас розлучить. Хай у каятті,

Хай в славі, я з тобою відречуся

Й богів і, хай що станеться, вернусь

До тебе, Любий!» Так вмовляла Єва,

Натхненна, збуджена, розчервоніла

І нетерпляче поривна. Адам,

Коли почув це, вражений, нещасний

Від жаху онімів і, похоловши,

Дивився на Жону здерев’яніло.

Гірлянда випала йому із рук.

Пообсипались квіти у вінку.

Мовчав… А потім ніби не до Єви,

А приголомшено прошепотів

У безвість: «Найпрекрасніша істото!

З усіх Господніх сотворінь остання

Й найдосконаліша: у постаті, в думках

Свята, ласкава, віддана і добра —

О, як же ти спіткнулася, як впала!

Надломлена, понівечена, бідна,

Як стала Смерти жертвою? Як сталось,

Що заборонений вкусила плід?

Не йнакше, вражий підступ та облуда

Звели тебе й мене з тобою разом.

Я – хай же буде так – готовий вмерти.

Удвох пізнавши незамінний дар

Любови – як лишуся сам в німому

Раю? Хоч Бог сотворить іншу Єву

І з іншого ребра, – тебе не кину,

Мою від плоті плоть». Це мовивши,

Адам немов ожив: знайшов розраду

В примирливих думках про непоправність

Того, що сталося. Озвавсь до Єви:

«Твоє зухвальство і непогамовність

Накликали біду. Священний плід,

Хай там який смачний, не те що їсти —

Торкати заборонено. А ти

Чого накоїла, вже не вернути.

Що сталося, те сталося. Того

Ні Бог усемогутній, ані Доля

Не можуть відмінити. Втім, хто зна,

Чи помремо. Твоє непослушенство,

Мабуть, пом’якшила його вторинність:

Змій перший осквернив священний плід,

Зняв з нього заборону, чим принизив,

А потім ти. Одначе Змій не вмер —

Живе і, кажеш, став немов людина,

Над звірами піднявшися. Виходить,

Що ми, плодів тих скуштувавши, станем

Богами чи напівбогами, наче

Ті Ангели. Навряд Творець премудрий,

Нам пригрозивши, враз здійснить погрозу

Й найдосконаліший свій твір – вінець

Природи – знищить, хоч нас сам створив,

Й падіння наше в долю нам вписав,

І наслідки його – став мов залежним

Од витвору свого і ніби мусить

Все змінювати й нищити невдале,

Хоч Ним се створене… Чи це достойно?

Так Сатана ще стане глузувати:

Мов от понавитворював! Людей,

Своїх улюбленців, безжально нищить,

Ще не натішившись. Спочатку злих

Нас кида в Пекло, потім – їх, а далі

Все інше… Ні! Всевишній не допустить

Такого збиткування. Я ж, Кохана,

З тобою розділити Долю хочу.

Як Смерть тобі судилася, то в Смерті

Моє життя. Непереборна сила

Природи нас пов’язує, бо нас —

Одне життя на двох – не розділити.

Як втрачу я тебе, загину сам».

А Єва рвійно: «О, яка велика

Любови випроба! Чим зможу я,

Слабка, віддячити тобі? Хвалилась,

Що з тебе я сотворена. Тепер

Як радісно мені