Утрачений рай - Джон Мільтон

Що родить ось це Дерево чудне.

Господь остерігав нас: не торкайте

Й не споживайте їх, бо помрете».

Аж випроставсь од здивування Змій

І затремтів у вдаваному шалі

Та співчутті до скривджених людей.

Неначе велемовний той оратор

В Афінах давніх чи в могутнім Римі,

Коли там процвітало красномовство,

Що потім занепало, промовляв

У показнім пориві правоти, —

Поставою, і мімікою, й жестом

Схиляючи до себе слухачів, —

Так і Спокусник нібито у щирім

Захопленні почав: «О, мудродайна

Свята Рослино, Матір Пізнання!

Твою відчув я чудодійну силу,

Нуртуючу в мені, і розумію

В найпотайніших сув’язях причини

І наслідки Всього! А ти, Царице,

Не будь лякливою, бо не помреш.

Від чого помирати? Від плодів,

Які дають Знання і помагають

Життю – не Смерті від руки Творця.

Ти подивись на мене: я торкав

І споживав плоди ці і, як бачиш,

Живу ще й як: достойніше, ніж доти.

Невже Людині недоступне те,

Що вилюдніло Звіра?! Та невже

Творець розгнівається за маленький

Непослух?! Він – повір мені – похвалить

Тебе, Царице, за безстрашний Розум,

Що Смерти не злякався. Що таке

Смерть – хто зна? А могутність Пізнання

Веде до нових обріїв життя

У мудрім баченні Добра і Зла.

Бо множити Добро – богоугодно.

Пізнавши Зло, у чім його загроза,

Навчишся мудро уникати Зла.

Й за це покарана?! Ні, Бог справедливий.

Коли скарає – то несправедливо, —

Отож не Бог. Бог добрий. Нерозумно

Його боятись. Наш перед Смертю страх

Поборете Знанням. Хай так – заборонили.

Чому? Бо хочуть темної покори

Неусвідомленої, щоб тремтіли

Приземлені, незнаючі, сліпі,

Лиш славили Творця. А він же знає:

Як тільки покуштуєте плодів цих,

То з ваших затуманених очей

Спаде полуда й засіяє Світ весь

Багатогранно й пізнаванно щедрий.

Тоді зрівняється з богами

У пізнанні Добра і Зла. Ось я – тварина,

Плодів споживши цих, ураз піднявся

До рівня людського. То більше ви,

Покуштувавши, станете богами,

Бо створені по образу Творця

В земній подобі. Може й помрете,

То лиш на те, щоб подолавши страх

Тілесний, стати Духами. Тоді

Смерть бажана. Неначебто страшна,

Насправді визволяюча. Плоди ці

Поможуть ще і вам. Бо вже боги

Їх спожили й навіюють вам віру,

Що ніби все дарують Небеса.

Тим часом споконвіку сяє Сонце

І проростає від тепла зело

Та й все живе. З-між багатьох дерев

Одне дарує всім плоди знання.

Ним збагатиться той, хто їх скуштує,

Не поспитавши дозволу. Невже ж то

Знання стає образливим для Бога,

Коли усе – Його, в усьому – Він,

І з волі Бога Дерево дає їх?

Чи то він заздрісний? Ні, ні, негоже,

Щоб у Небесних грудях тліла зависть.

Хай думкою куди сягну, ясніє

Одне: усе, що бачиш, все для тебе,

Земна Богине. Вільна і щаслива,

Насичуйся уволю!» Змій умовк.

А плетиво його словес облесних

Лягало в серце Євине. Стояла,

Задивлена приємно на плоди,

Здавалось – все принадніші. У вухах

Видзвонювали докази спокусні,

Їй думалося – мудрі. Був полудень.

Враз Єву охопив непогамовний

Голод. Млосний аромат плодів земних

Обволікав її та притягав.

Вже подумки вона їх пестувала

Й ледь-ледь не притягла до вуст. В задумі

Поблажливо зітхнула: «Незрівнянні!

Напевно, кращі від усіх. Але

Нам заборонені. Вас не торкав

Ніхто тут… Ні: торкала ця тварина

Німа, і їй отверзлися вуста,

Чужі для мовлення, й вона вас хвалить.

Бог хвалить теж, хоча не дозволяє

Торкатися. Але ж Він не забрав

Вас од людей. Ба більше: возвеличив

Се дерево як Дерево Пізнання

Добра і Зла. Коли й заборонив

Поживу з вас, то хоче, щоб таємно

Ми пізнавати прагнули Добро.

Воно, поки не пізнане – не наше.

Коли б і наше – що то за Добро,

Коли не тямиш: є воно чи ні.

Хіба заборонивши Пізнання,

Не хочуть нам Добра? Добро – основа.

Доточена до нього заборона

Не зобов’язує. А Розпад-Смерть,

Немов обруч, ущемлює Свободу

Нам у душі: скуштуєте – помрете.

Хіба Свободу? Змій покуштував,

Однак не вмер. Набув знання і мову,

Став мудрецем раніш безтямний звір.

Виходить, Смерть загрожує лиш людям,

І заборона знань – лиш для людей.

А мудрий плід хай споживають звірі.

3-між них найперше поживився Змій

І радо ділиться зі мною. Отже,

Не заздрісний, а Плід – не привілей.

Так Бог – Творець всього і друг наш Змій

Доброзичливо явили людям

Це Дерево й плоди. Чого ж боюся?

Боюсь – від незнання. Добро і Зло,

Закони, Розпад-Смерть, вина і кара —

У чому їхня суть? Хто відповість?

Хто визволить від незнання? – Лиш ви,

Солодкі, знадливі на запах, вигляд!

Тоді що може стати на заваді

Насичувати вами дух і тіло?»

Се мовивши, в лиху годину Єва

Зірвала й надкусила Плід Знання.

Земля здригнулася, відчувши рану.

Природу пронизала до основ

Тривога Грізна. Сталось Непоправне.

Змій тихо вислизнув убік й сховався

У густолистій тьмі. Про нього Єва

На радощах забула. У полоні

Незвіданого, свіжого, п’янкого.

Чи то здалося їй? – запричастилась

Могутности Знання. Забула й Бога,

Поки захланно всмоктувала Сік

Гріховний, аж наситилась. Щаслива,

Безжурна, радісна, мов од вина,

Сама до себе так заговорила:

«Ах, незрівнянне! О, Дорогоцінне!

Найвеличавіша з усіх дарів

Благословенна Брамо до Всезнань,

Які від нас приховували марно!

Твоїм плодам роковано було

Самим для себе зріти без ужитку.

Віднині дожидай мене щоранку

З піснями радости! Я поможу

Твоїм гілкам, обтяженим плодами,