Утрачений рай - Джон Мільтон
І тягнуться до нього і танцюють
Навколо у поклонах-вихилясах
Планети і твоя Земля – одна
З семи? Така для тебе непорушна,
Насправді відбува потрійний рух.
А ні – то сфери в злагоді музичній
Круг неї обертаються, і Сонце,
Закручене у сферу дня і ночі,
По велетенському кружляє кругу
Угору – вниз понад усі зірки.
Але не вір сьому, коли Земля
Сама собі дарує день і ніч,
Дбайливо повертаючись до Сонця
Опуклими боками, що по черзі
Освітлюються й западають в тьму.
Якщо надміра сонячного світла,
Одбившись од Землі, голубить Місяць,
А Місяць, сонячне одбивши світло,
Навзаєм посила його Землі, —
То Місяць для Землі, Земля для нього —
Світила; як його поверхню вкрив
Родючий грунт, а темні плями – хмари,
З них – дощ, з дощу – рослини і плоди
Для когось-то? Як безліч Місяців,
Можливо, припада мільйонам Сонць,
А обмін світлом сильним чоловічим
Та лагідним жіночим – се закон
Всесвітній двостатевости, основа
Життя? Коли незміряні світи
В просторах переморгуються світлом,
З якого лиш іскриночку Земля
Одержує, а одбиває менше, —
То чи можливо, що лише вона
Одна населена у мертвім Світі?
Чи так, чи ні – се не твоя турбота:
Чи шляхом вогнедишущим зі Сходу
Викочується Сонце, чи Земля
Від заходу стежину тихо топче
І крутить лагідно веретено
Своєї осі, з ним – долини й гори,
І легітно-м’яку повітря шату.
Чи за Землею хто живе? Та як? —
Се Богові облиш. Його лиш слухай
І бійся. Він один господарює;
Він радість дав тобі велику – Рай
І сю жону ласкаву Єву. Більше
Тобі не треба. Небо задалеко,
Аби дізнатись, як там. Не сягай
Поза корисну та смиренну мудрість;
В позасвіти у мріях не літай
І не питай, які там є істоти,
Яка їх доля, рівень, лад і стан.
Задовольняйся дотепер відкритим
Знанням про Землю та про Небеса».
Врятований од сумнівів Адам
Провісникові Неба відказав:
«Ти заспокоюєш мене, пречистий,
Звільняєш од турбот, навчаєш жити,
Як Бог поклав: без клопоту, безжурно,
У радощах простих. Се ми самі
Блукаємо у нетрищах фантазій,
Збиваємось на манівці думок,
Зухвалих, надокучливих – допоки
Гіркого досвіду тверда наука
Нам не накаже уникати знань
Приблизних і туманно-невиразних,
А мудрість істинну шукати там,
Де ходим, повертаємось щодня.
Ся мудрість відкидає суєту
І пустоту безверхих мудрувань,
Що ваблять недолугих та невдалих.
Дозволь од неосяжних високостей
Вернутися до справ земних, корисних
І при нагоді дещо запитать,
Як будеш ласкав вислухать прихильно.
Довідавшись од тебе про діла
Давноминулого, тепер згадаю
Недавнє і себе в нім. Новину,
Можливо, в тому, що повім, почуєш,
Та й день ще не погас, тож маєм час,
І, сам оповідаючи, навмисне
Затримую тебе, бо невимовно
Ще хвилечку з тобою хочу бути
І чути бесіду твою – милішу
Од найсолодших овочів, що спрагу
І голод вдовольняючи, приносять
Пересит. А твої слова ласкаві,
Небесною зігріті благодаттю,
Мене не пересичують ніколи».
Достойно-кроткий ангел Рафаїл
Так праотцеві людства відповів:
«Із уст твоїх так само благодать
Спливає велемовно, бо й тебе
Бог щедро наділив: прекрасний образ
Свій дав тобі, поставу, рухи, мову
І мовчазну задуму – все шляхетно
Довершене. На Небесах не раз
Дивуємося: що ж Творець намислив,
Коли і вас собі для слугування
Плекає та однаково дарує
Любов і ласку ангелам і людям?
То розкажи про себе! У той час,
Коли Земля творилась, я в далекій
Дорозі був, одержавши наказ
Із легіоном Ангелів летіти
Край світу до пекельних брам і стежить
Аби не викрався відтіль ніхто
Злоокий та лихий, коли Господь
Заглибився ревниво у творіння.
Інакше – гнівом вибухнув би Бог
І спопеляв би творене. Без волі
Господньої ніхто не вийде з Пекла —
Не треба Богу й наших вартувань;
Він оддає накази всеверховні,
Щоб вишколити незабарний послух
У слуг своїх. Наблизившись до брам
Сумних пекельних, бачили ми там
Замки й засуви, замкнені наглухо,
І чули неугавний гам і гул —
Не музику чи спів, а рев і крики
Страждань і розпачу – внизу. Наказ
Нам даний був вернутись до суботи,
І радо ми полинули в ласкаві
Обійми світлосяйливих Небес.
Але чому мовчиш ти? Говори,
Бо й я радію, як тебе зачую,
Не менш, ніж ти, як слухаєш мене», —
Промовив Ангел. І озвавсь Адам:
«Розповідати про своє начало
Трудно. Аби затримати тебе,
Наважуся. Послухай: мов од сну
Глибокого на ложі з трав і квітів
Тоді я пробудився у живлющій
І запашній росі, що хутко сохла
На сонці. Перше я побачив Небо.
В нестримному до нього пориванні
Ураз піднявся я на рівні ноги,
І озирнувся. Тіняві гаї,
Луги квітчасті, і долини сизі,
І вод вологий плескіт та перехлюп,
І вирування буйного життя,
Що бігло, в’юнилось, пливло, летіло,
Сюрчало в травах, щебетало в гіллі, —
Все сяйно посміхалося до мене!
Тоді себе уважно я оглянув,
Зчудовано торкаючись руками;
Ступив непевно крок, пішов, побіг,
Виграючи покірно-пружним тілом.
Але хто я? Відкіль? Нащо? – не знав.
Відкрив уста – вони заговорили,
Поіменовуючи все навколо:
Ти – Сонце, – мовив я, – велике світло!
Ти – ним освітлена зелена Земле!
Ви – пагорби, ліси, долини, ріки!
І ви, істоти ворухливі! – слово
Чи знак подайте: як я появивсь?
Хто той великий, що мене привів
У світ, дав радість трепетну життя
І поривання, щоб її збагнути?
Назвіте – я йому
