Коли дивишся в безодню - Олег Євгенович Авраменко

— Що ж, непоганий улов. В Інквізиції дуже зрадіють йому. Здається, останнього разу вони викрили зрадника аж три роки тому. Але й того не встигли допитати — інший зрадник убив його, а потім укоротив собі віку.

Ларсон добре пам’ятав той випадок. Ще б пак не пам’ятати — адже схоплений аґент, слуга Калі, знав його й міг виказати на допиті. На щастя, присутній при затриманні слуга Господаря Арімана не розгубився і ціною власного життя врятував багатьох своїх товаришів від викриття.

Цей спогад навів Ларсона на жахливу думку — таку жахливу, що попри всі наслані принцесою заспокійливі чари він знову запанікував, а на його лобі виступили краплі холодного поту. Існував один-єдиний спосіб захопити чорного чаклуна в полон живцем: заскочити його зненацька, миттю паралізувати і, поки він перебуває в непритомному стані, відгородити від впливу Нижнього Світу — або з допомогою ізолювального артефакта, або вдавшись до екзорцизму. Перший варіант Ларсон уже відкинув; а от про екзорцизм якось не подумав — вірніше, боявся подумати. Сама по собі втрата доступу до джерел інфернальної енерґії не дуже лякала його, часом він потайки мріяв про звільнення від цієї кабали, в яку необачно втрапив ще в ранній молодості, але про екзорцизм навіть гадки не припускав. По-перше, така думка могла привести в дію самовбивчий механізм у його підсвідомості, а по-друге, неминучим наслідком екзорцизму була втрата всієї чаклунської сили — а цього він боявся більше за смерть…

— Що… — прохрипів Ларсон. — Що ви зі мною зробили?

Принцеса замислено подивилася на нього.

— Судячи з вашого вигляду, ви вже й самі здогадалися. Це був екзорцизм… щось на зразок екзорцизму. Мене ще не навчали цьому розділу маґії, тож я діяла навмання, спираючись на знання, отримані з книжок. Сподіваюсь, я все зробила правильно.

Ларсон тихо застогнав. Це був кінець. Сталося найстрашніше — він перетворився на звичайну людину, цілком позбавлену маґічного дару. А до всьго іншого, він став зрадником, повідомив ворогам усе, що знав, поставив під загрозу життя та свободу десятків своїх товаришів. І геть не має значення, що він зробив це не добровільно, а з примусу, перебуваючи під дією якихось хитрих чарів, що розв’язали йому язика…

Але ні! Тут щось не так. Екзорцизм розривав усі зв’язки з Потойбіччям і знищував чаклунський дар, проте не знімав захисту від підкорення чужій волі. Такий захист, хоч і встановлювався з допомогою маґії, мав цілком немаґічну природу; це була надбана властивість розуму, стійка до будь-яких чарів, за винятком прямого інфернального впливу. Ніхто не міг видалити цей захист, не знищивши саму особистість разом з усією інформацією, що її вона мала, тому в Інквізиції полонений слуг Нижнього Світу допитували шляхом застосування витончених фізичних та психологічних тортур, фактично вибивали з них потрібні відомості. Ларсона ж ніхто не катував, йому навіть не погрожували насильством — а проте, він співав, як соловейко, і не міг зупинитися, поки не давав повної й вичерпної відповіді на поставлене питання…

— Як ви… змусили мене… говорити? — ледве витиснув із себе Ларсон.

Принцеса Інґа знизала плечима.

— А це вже не до мене. Якщо чесно, я й сама нічого не розумію. — Вона опустила погляд кудись униз. — До речі, котику, можеш відпускати його. Я вже закінчила допит.

Кіт Леопольд, що весь цей час сидів на підлозі біля самого дивану, а тому був невидимий для Ларсона, підбіг до своєї господині й потерся боком об її ноги.

— Ну як, я впорався?

— Атож, ти був просто чудовий.

Ларсон приголомшено дивився на Леопольда.

— То це… — насилу мовив він, — це був кіт.

Принцеса ствердно кивнула:

— Так, він.

— Але… Як йому вдалося?

Вона лише розвела руками.

— Не маю уявлення. Для мене це загадка.

— Нічого складного, — махнув лапою Леопольд. — Просто я захотів, щоб він говорив правду і все.

— От і все, — розгублено повторила принцеса. Потім нахилилась і взяла Леопольда на руки. — Ну, гаразд, пане Ларсоне, ми залишаємо вас. Хвилин за десять або п’ятнадцять пута спадуть, і ви будете вільні чинити так, як вам заманеться. Особисто я раджу вам чимшвидше забиратися звідси і не шукати зустрічі з вашими товаришами. У вашому теперішньому становищі нічого доброго ви від них не дочекаєтеся.

— Ви що, не вб’єте мене? — приголомшено запитав Ларсон.

— Мабуть, варто було б… але рука не піднімається. Ще місяць тому я вважала вас одним з найчесніших і найвідданіших людей в Інквізиції, та й зараз не можу цілком позбутися свого початкового і, як виявилося, хибного враження. Власне, тому я й не стала питати про ваші злочини — нехай з ними розбирається ваша совість, якщо вона ще збереглася, а я не хочу про них знати. Ідіть собі з миром і спробуйте розпочати нове життя на Основі. Попереду маєте вдосталь часу для каяття та спокутання гріхів. Прощавайте, пане Ларсоне.

Із цими словами принцеса відвернулася від нього й підійшла до своїх супутників.

— Корсика великий острів, — сказала вона. — Обійти його вздовж та поперек у пошуках слідів відбере забагато часу. Я вже не кажу про те, що там, мабуть, аж кишить Веліаловими слугами. Тому нам доведеться брати слід тут.

— Але без шкури я не можу, — жалібно озвалася дівчинка. — Я не бачу, куди він веде.

— А ми спробуємо подивитися разом. Ти бачиш слід, а я маю сильну маґію. У нас має вийти.

Принцеса обняла дівчинку за плечі, вони вдвох пройшли в куток кімнати і там завмерли, схиливши одна до одної голови. Ларсон спантеличено дивився на них, не розуміючи, про який слід вони говорять. Правда, йому здалося досить підозрілим, що вони зупинилися точнісінько в тому самому місці, де дванадцять днів тому він востаннє бачив Міранду, коли вона разом з Чойбалсаном перейшла з Основи на