Коли дивишся в безодню - Олег Євгенович Авраменко

По той бік почулося скреготіння іржавого засуву, відтак двері повільно відчинились, і тут із темряви почувся приголомшений вигук:

— Принцесо!…

Ще до цього вигуку я збагнула, хто переді мною, і розгонисто вдарила по ньому паралізувальними чарами. Супротивник з тихим стогоном осів на підлозі.

— Схоже, нам не доведеться йти по сліду, — спокійно мовила я, ширше розчиняючи двері. — Ця людина має знати, куди вирушила викрадачка.

Позбувшись опори у вигляді дверей, мій бранець розпластався на підлозі, а електрична лампа над входом висвітила обличчя лейтенанта Ларсона.

Отямившись, Ларсон виявив, що його руки та ноги зв’язано якимись невидимими нитками. Голова мало не розколювалася від нестерпного болю, все тіло корчило судомами, перед очима пливло. Насилу сфокусувавши погляд, він упізнав обстанову вітальні в будинку Наглядача. Сам лежав на дивані, а за кілька кроків від нього сиділа на стільці принцеса Інґа.

Ларсон кволо здивувався, чому він досі живий. Сильно дивуватися не міг — для цього йому просто бракувало сил. Однак його подив був щирим та глибоким. Він мусив був умерти тієї ж миті, коли опритомнів і усвідомив себе бранцем — а проте, продовжував жити. Закладена в його підсвідомість команда самоліквідації чомусь не спрацювала.

Певна річ, Ларсон уже збагнув, що його маґію заблокували, але це геть нічого не міняло. Механізм блокування чаклунської сили полягав у припиненні свідомого доступу до неї, а підсвідомості ніхто діяти не заважав, тож вона вже давно мусила б активувати інфернальні зв’язки, по яких із Нижнього Світу надійшов би потужний імпульс енерґії, здатний миттю перетворити його на вогняну жижу. Щоправда, в умовах Основи він був би суттєво послаблений, але його точно вистачило б на те, щоб цілковито зруйнувати мозок.

Утім, залишалася ще одна можливість — ізолювальний артефакт, на зразок персня Бодуена. Він цілком відгороджував свого носія від будь-якого зовнішнього маґічного впливу, і в такому разі, хоч там скільки спрацьовувала б команда самознищення, нічого не ставалося б. То, може, принцеса зламала сейф у кабінеті, знайшла там перстень і надягла його на пальця?… Ларсон нахилив голову, впершись підборінням у груди, і подивився на свою праву руку, міцно притиснену до тулуба. Персня на середньому пальці не було. І на будь-якому іншому також. І взагалі, невидимі пути, що не дозволяли йому рихатися, мали явно маґічне походження, а отже, ніякого ізолювального артефакту на ньому й бути не могло…

— Бачу, ви отямилися, пане Ларсоне, — безпристрасно заговорила принцеса Інґа. — Готові відповідати на мої запитання?

Ларсон твердо вирішив мовчати і не вступати в жодні переговори. Перспектива тортур його не лякала, а з близькістю смерті він уже змирився. Певна річ, йому хотілося жити, дуже хотілося, проте він розумів, що зрадою свого життя не врятує, лише прирече себе на вічні муки в тій частині Потойбіччя, де мешкають душі відступників. Можливо, він ще живий лише тому, що Князі Нижнього Світу вирішили піддати його випробуванню і зараз один з них — чи то Локі, чи то сам Веліал, — пильно стежить за тим, як він поводиться на допиті.

„Ну що ж,“ — подумав Ларсон. — „Я доведу, що мені можна довіряти.“

Однак, на свій величезний подив, слухняно мовив:

— Так, принцесо, я готовий відповідати. Питайте.

Вона задоволено кивнула:

— От і добре. Передовсім, де ми?

— На Основі.

— Це я знаю. А де саме?

— У Росії, на павдні Бурятії, місто Няхта. Це недалеко від кордону з Монголією.

— Гм, досить відлюдна місцина… Хто господар цього дому, де він зараз і коли має повернутися?

— Тепер господар тут я. Мене призначено новим Наглядачем Інфернального Тунелю.

— А що сталося з попереднім?

— Чойбалсана більше немає. Його покарано.

— За що?

Ларсон не відповів. І аж ніяк не тому, що зміг опанувати себе, а якраз навпаки — розум колишнього інквізитора забився в паніці, і та його частина, що покірливо відповідала на питання, відступила під натиском усеохопнохо страху, тимчасово втративши контроль над мовленням. Втім, ненадовго — вже за секунду Ларсон відчув, як на нього накотилася хвиля розслабленості та заспокоєння, невдовзі панічний жах минув, і залишився тільки глибокий подив разом з розгубленістю. Він бо ж був надійно захищений від підкорення чужій волі, крім волі Господарів Потойбіччя, і зняти цей захист могла лише смерть…

— Ну от ви заспокоїлися, — сказала принцеса. — Прошу вас, продовжуйте. За що було покарано вашого попередника?

— Він не догледів за Мірандою, — так само слухняно відповів Ларсон, не в змозі зупинити себе.

— Хто така Міранда?

— Юна відьма, з якою я сюди прийшов. Дивна дівчина, — Ларсон занепокоєно відзначив, що починає говорити навіть про те, про що його не питали, — на вигляд їй років чотирнадцять, а вона вже така вправна чаклунка і затята пройдисвітка, що…

Його урвав чийсь приглушений скрик. Ларсон закинув голову й побачив трохи осторонь трьох людей — короля Ґуннара, худорляву дівчинку років дев’яти чи десяти, якій, вочевидь, і належав цей скрик, а також хлопця-підлітка, закутаного в чудернацький плащ. І дівчинка, і хлопець когось йому нагадували… Атож! Лише кілька годин тому Господар Веліал надіслав йому зображення цієї дівчинки і повідомив, що незабаром вона прийде сюди по тунелю. Якраз тому Ларсон і вклепався в цю халепу: почувши сиґнал, він вирішив, що прибула обіцяна Веліалом гостя, і нерозважливо спустився вниз, не очікуючи ніякої каверзи. Як виявилося, дівчинка справді прийшла — але вона була не сама.

Що ж до хлопця