Коли дивишся в безодню - Олег Євгенович Авраменко

Я підійшла до „вівтаря“, роздивилася зібрані в ньому предмети і знайшла серед них те, що, загалом, очікувала знайти — помережану вигадливою різьбою палицю з чорного дерева, дуже схожу на ту, яку мав свого часу Женес де Фарамон, але трохи менших розмірів. Я вже знала, що цей інструмент називається Ключем Вивільнення. Як і переважна більшість маґічних артефактів, він не знав різниці між звичайними чарами, що спиралися на вроджену чаклунську силу людини, та чорними — що живилися з енерґетичних джерел Потойбіччя. Ключем могли користуватися всі чаклуни — як звичайні, правильні, так і слуги Нижнього Світу.

Сторожко взявши палицю до рук, я повернулася до своїх супутників і сказала:

— Зараз ми дещо перевіримо. Будь ласка, відійдійть убік і приготуйтеся за моєю командою втікати звідси.

Побачивши в моїх руках палицю, Ґуннар нараз збагнув, щó я збираюся робити.

— Сподіваюсь, ти будеш обережна?

— Не турбуйся, кузене. Щоб викликати Прорив, замало просто відкрити тунель. Тож усе буде гаразд.

Ґуннар і діти відступили від кутка. Я встромила в земляну підлогу палицю в тому самому місці, де, за словами Беатриси, обривалися сліди викрадачки, і повільно, по складах, проказала закляття його активації. Ключ слабко засвітився, земля під ним прогнулася, утворивши невелику конічну вирву півтора метри завширшки.

— Боже мій! — прошепотів за моєю спиною Марк. — Це Інфернальний Тунель, так?

— Атож, — відповіла я й витягла палицю. Простір усередині вирви застелила непроглядна чорнота. — Тепер ясно, як зникла викрадачка.

— Вона подалася в пекло? — с тремтінням у голосі запитав Ґуннар.

— Найпевніше, просто перемістилася на іншу Грань, — відповіла я. — Але для нас це нічого не міняє. Ми все одно не зможемо з’ясувати, куди веде тунель. Залишається тільки знищити його.

— Ні! — вигукнула Беатриса. — Так не можна! Я мушу повернути своє тіло.

Перш ніж я встигла відреагувати, вона стрімголов промчала повз мене, вступила у вирву, і тієї ж таки миті її поглинула чорнота.

— Беа, назад! — запізніло скрикнув Марк. — Не йди, повернися!

Він кинувся до вирви. Я спробувала зупинити його, та хлопець з несподіваною силою відштовхнув мене, я не встояла на ногах і, вже падаючи додолу, побачила, як він зникає в Інфернальному Тунелі слідом за сестрою.

Ґуннар негайно підбіг до мене, нахилився й допоміг підвестися.

— Все гаразд, кузино?

Я слабко кивнула, потираючи забите місце, і в цілковитій розгубленості подивилася на вирву, де вирувала потривожена Марком та Беатрисою чорнота.

— Господи! — прошепотіла я. — Що ж я накоїла?! Як я могла це допустити?…

— Ти не винна, Інґо… — спробував був утішити мене Ґуннар, проте я урвала його.

— Ні, винна! Я не повинна була відкривати тунель при Беатрисі. А тепер… — Я рвучко відсторонилася від Ґуннара. — От що, кузене. Швидко піднімайся нагору, забирай котів і йди до лісу. Чекайте мене там. Якщо… якщо не повернуся, за день-другий тут мають бути інквізитори. Дождіться їх.

У його очах застиг жах.

— Інґо, не смій!

— Я мушу, Ґуннаре. Я зобов’язана. Інакше не зможу жити. Іди подбай про Леопольда, а Владиславу перекажи… ні, не треба, він і сам знає. Краще скажи батькові, що я… що я дуже хотіла полюбити його.

— Будь ласка, Інґо!

Ґуннар нерішуче схопив мене за руку, але я вирвалася і зробила крок у завихрену чорноту…

Інфернальний Тунель не дарма вважається найшвидшим і найзручнішим способом переміщення між Гранями. Якби людям вдалося створити щось схоже без участі Потойбіччя, це перевернула б увесь життєвий лад на Гранях, радикально змінило б обличчя людської цивілізації. На жаль, у самій своїй основі Інфернальний Тунель є потойбічним конструктом, принцип його функціонування ґрунтується на доступі до джерел енерґії в Нижньому Світі, а всі спроби замінити їх на щось інше неодмінно зазнавали фіаско. Миттєва телепортація й далі залишається прероґативою темних сил, а люди, як і раніше, мусять задовольнятися неквапними подорожами Рівниною та трактами, проникненням крізь Ребра аб Колодязем.

Інфернальний туннель з однієї Грані на іншу має нульову довжину, і переміщення між ними відбувається за частки секунди. Щойно я ступила в чорноту тунелю, перед моїми очима на коротку мить промайнула непроглядна пітьма, а вже наступної секунди якась сила підхопила мене й віднесла вбік від вирви. Коли мої ноги доторкнулися до твердої підлоги, я похитнулася від різкого поштовху, проте зуміла втримати рівновагу і не впала.

Найперше мені була майнула думка, що тунель просто викинув мене назад — довкола панувала така сама сутінь, як і в підвалі відьминої хатини, а миттєвий перехід не залишив навіть найменшого відчуття подоланої відстані. Але потім я побачила неподалік Марка, який швидко обертався до мене, прикриваючись щойно створеним силовим щитом. Позад нього на підлозі лежала Беатриса.

Побачивши мене, хлопець полегшено зітхнув:

— Пані…

— Що з Беатрисою? — запитала я. — Поранена?

— Ні, все гаразд. Просто відмовлалася повертатись, і мені довелося наслати на неї сон.

— Правильно, — схвалила я. — Бери її й ходімо звідси.

Марк деактивував щит і опустився перед сестрою навколішки, а я тим часом квапливо роззирнулася. Приміщення, де ми опинилися, було трохи просторішим за підземне капище відьми і являло собою щось на зразок кинутого бункера або бомбосховища. Підлогу, стіни та стелю було збудовано з міцного матеріалу, що по своїй структурі та щільності нагадував бетон. У стіні навпроти я побачила масивні залізні двері, над яким тьмяно горів забраний у залізні ґрати ельм-світильник… ні, електрична лампа! Лише зараз я звернула увагу, що моя чаклунська сила трохи „відморожена“ — це так на неї впливали несприятливі для маґії природні умови Основи.

Взявши Беатрису на руки, Марк підвівся з колін і