Коли дивишся в безодню - Олег Євгенович Авраменко

тіло тепер належало іншій дівчинці на ім’я Беатриса. Разом з нею був її брат Марк — той самий хлопчик у лев’ячій шкурі, що так часто снився Ґуннарові. А вірніше, йому снились обоє — і Марк, і Беатриса, які донедавна жили в одному тілі. Це пояснювало деякі дивацтва, що їх Ґуннар помітив за хлопчиком у своїх снах — наприклад, часті розмови із самим собою або дівочі манери, що часом проглядались у його поведінці; а якось він був їхав з вінком польових квітів на голові.

Розповідь Марка та Беатриси вразила мене до глибини душі. Те, що сталося з ними, виходило за межі можливого, суперечило всьому, що я знала і чого мене навчали найкращі в світі чаклуни. Увесь накопичений за багато тисячоліть досвід однозначно свідчив про те, що земне людське тіло можна тимчасово підкорити, взяти під контроль, примусити виконувати накази, проте в нього не можна вселитися по-справжньому — так, щоб жити в ньому, як у своєму власному. В історії було відомо чимало спроб перевтілення, але всі вони зазнавали невдачі, тож учені мужі вже давно арґументовано довели, що в тілі людини не може жити ніхто, крім його, так би мовити, законного власника.

І от виявилося, що все-таки може. Беатрисине тіло захопив хтось невідомий (і навіть страшно подумати, хто), а вона, своєю чергою, здійснила аж два перевтілення, друге з яких відбулося безпосередньо перед нашою появою. Обоє присягалися, що це сталось усупереч їхній волі, що вони лише хотіли допомогти бідолашній Цвітанці, а в результаті Беатриса несподівано вселилась у її тіло.

Коли неборака дізналася, що її нове тіло досі належало моїй зовиці, то гірко розплакалась і стала просити пробачення. Я мовчки обняла її, ледве стримуючись, щоб самій не розрюмсатися. Про себе останніми словами кляла свою недосвідченість, через яку забарилась на місце подій; якби ми встигли сюди бодай на день раніше, то напевно врятували б Цвітанку. Але відразу ж я знайшла собі й виправдання: якби була досвідченою мандрівницею, ми прийшли б сюди ще два або три тижні тому і не застали б тут нікого. Я б, найпевніше, знищила відьомськи лігвище про всяк випадок — але сестрі Владислава це не допомогло б. Отож причина тут не в моїй недосвідченості та повільності, а в елементарному невезінні. Просто ми з’явилися трохи пізніше, ніж годилося б…

Трохи заспокоївшись, Беатриса запитала:

— А той хлопчик… чи янгол, дуже схожий на вас, він справді ваш брат?

— Так, брат, — відповіла я.

— І старшого з хлопчиків ви знаєте?

— Вони обоє мої брати. Їх звати… звали Сіґурд та Ґійом.

— Отже, той чоловік — ваш батько?

— Ні, це Рівал де Каерден. Колись він був опікуном нашого батька, а потім загинув, захищаючи його від лихого чаклуна Женеса.

Марк аж очі вирячив від подиву.

— Сіґурд? Ґійом? Рівал де Каерден?… То ви та сама принцеса Інґа?!

Я понад силу всміхнулася.

— Ти чув цю історію?

— Звісно, чув. І Беа теж чула. Всі знають про вас, а тим більше — ми. Адже ми з вами… ну, ніби родичі. Правда, дуже далекі.

— Он як? — зацікавився Ґуннар. — І через кого?

— Наша прабабуся, — стала пояснювати Беатриса, спрямувавши на мене осяйний погляд, — мама нашого діда по батьковій лінії, була родом з Лемоського архіпелаґу. Її батько, ґраф Норман де Фріз із Грані Отис, був сином леді Меліси, принцеси Арранської, чия матір була дочкою Абеля д’Івейна, третього сина короля Ліону Бернарда Другого, вашого предка, пані.

Ґуннар кивнув:

— Тепер зрозуміло, чому лев’яча шкура визнала вас за своїх.

Марк запитливо подивився на нього.

— Ви щось знаєте про неї?

Ґуннар заходився розповідати їм про короля Івейна та його лев’ячу шкуру. Брат та сестра сіли поруч на траві й уважно слухали. Леопольд, зручно вмостившись у мене на колінах, розгублено мовчав. Уперше на моїй пам’яті кіт був такий спантеличений, що не міг мовити й слова. Все, що допіру сталося, було вище його розуміння. Він бачив перед собою сестру Владислава, яку знав на Істрі, і в його голові ніяк не вкладалося, що тепер це не вона, а зовсім інша дівчинка. Такі речі були незбагненні для його дитячого розуму…

Насамкінець розповіді Ґуннар припас для Марка прикрий сюрприз, повідомивши, що вже після одноразового використання шкури в людини розвивається залежність від неї. Хлопець миттю зблід і з тремтінням у голосі запитав:

— А що… це значить?

— Тепер ти не зможеш розлучитися з нею, — пояснив Ґуннар. — Вона завжди має бути поруч із тобою, а бажано — на тобі. Ти коли-небудь пробував відходити від шкури далі, ніж на десять кроків?

— Ну, мабуть, коли купався.

— І що тоді відчував?

— Мені було дуже незатишно. — Марк торкнувся долонею до своїх грудей, де перехрещувалися лев’ячі лапи. — Але я думав, що це просто страх перед незнайомим оточенням. Ми з Беа слабенькі чаклуни, а шкура дає нам відчуття впевненості в собі, захищеності. Коли вона поруч зі мною, а особиливо, коли на мені, я не почуваюся таким вразливим.

— У тім-то й річ, — сказав Ґуннар. — Саме про це попереджає в своєму заповіті король Івейн. Він пише, що шкура немов увібрала в себе всю його хоробрість, без неї він ставав безнадійним боягузом, лякався будь-якого гучного звуку або різкого руху, а в усіх довколишніх людях бачив ворогів, що жадають його смерті. Якось Івейн спробував був провести цілий день без шкури, але не зміг — під час прийому чужоземних послів він раптом запідозрив, що вони змовилися з вартою вбити його, тому забарикадувався за своїм троном і навідсіч відмовлявся виходити. Усе закінчилося тим, що один зі слуг збагнув, у чому річ, і швиденько приніс йому шкуру. Відтоді він не розлучався з нею ні на хвилю і дожив до глибокої старості, нікого й нічого не боючись. А