Коли дивишся в безодню - Олег Євгенович Авраменко
— Там, біля пічки! — сказала сестра.
— Так, бачу.
Він сторожко наблизився до люка й подивився вниз. Підвал був не менше трьох метрів завглибшки, туди вела полога дерев’яна драбина, нижні сходинки якої губились у темряві.
— Мені щось не хочеться туди потикатись, — сказав він.
— Мені також, — відповіла сестра. — Та якщо сліди ведуть униз… Ану, дай погляну.
Марк дозволив Беатрисі перебрати контроль над тілом. Вона швидко озирнулася довкола, відтак подивилась у підвал і повідомила:
— Викрадачка була там.
— А нагору поверталася?
— Не знаю. Не впевнена. По всій кімнаті забагато слідів, а на драбині вони дуже розмазані. Треба спуститись униз.
— Треба, то треба, — неохоче погодився Марк. — Тільки поверни мені тіло. Я звичніший до нього, та й реакція в мене краща, а зараз це найголовніше. Хтозна, що там унизу.
— Про реакцію ще можна посперечатися, — задля годиться зуважила Беатриса. — Та загалом, маєш рацію. Зрештою, це твоє тіло.
Повернувши собі керування тілом, Марк підійшов до столу, взяв свічку і запалив її від кресала. Коли полум’я розгорілося, він повернувся до люка, подумки проказав коротку молитву, до якої приєдналася й сестра, і повільно почав спускатися.
Досягнувши дна, вони опинились у невеликому підвальному приміщенні, стіни й підлогу якого було викладено каменями й обштукатурено. Уздовж однієї зі стін тяглися полиці, заставлені всілякими банками та пляшками, на підлозі стояли вкриті пліснявою ящики, а в дальному куті виднілося двійко діжок. Біля них Марк побачив ледь відчинені залізні двері, з-під яких вибивалося слабке світло.
— Як гадаєш, що там? — запитала Беатриса.
— Цікаве питання. Хотів би я взнати відповідь, не рушаючи з місця.
— До речі, дай-но я погляну, чи ведуть назад сліди.
— Згодом, сестричко. Ми все одно мусимо піти й подивитися, куди ходила викрадачка. А зараз нам не варто відволікатися.
Намагаючись рухатися безшумно, Марк підступив до дверей і обережно зазирнув у щілину. Сусіднє приміщення, просторіше за це, було освітлене тьмяним полум’ям десятка свічок, що стояли на підвищенні, яке віддалено нагадувала церковний вівтар. На підлозі перед „вівтарем“ було накреслено жирними лініями велику пентаграму, всередині якої, розкинувши руки та ноги вздовж її променів, непорушно лежало оголене тіло…
— Це я!… вона… моє… — вигукнула Беатриса.
Марк рвучко розчахнув двері, увірвався до середини й швидко роззирнувся навсібіч, у пошуках ворогів. І лише переконавшись, що в приміщенні більше нікого немає, дозволив собі зосередитись на пентаграмі.
— Це не я, — розчаровано протягла сестра. — Це інша бідолаха.
Тіло на підлозі належало дівчинці років дев’яти чи десяти. Вона була невисока, струнка, з довгими худенькими ногами та щуплявою фігуркою. Її не можна було назвати красунею, проте вона була досить гарненькою, а в майбутньому обіцяла стати привабливою дівчиною… Якщо, звісно, в неї ще було майбутнє.
Марк підійшов до дічинки, опустився навколішки і взяв її за зап’ясток у намаганні намацати пульс. Це вдалося йому не відразу, а коли він урешті відчув биття жилки, то воно виявилося дуже слабким і повільним — не більше двадцяти ударів на хвилину. А може, й менше.
— Жива, — повідомив він Беатрисі. — Ледь-ледь, на межі смерті. В медицині це називають летарґією.
— Мабуть, з нею хотіли зробити те саме, що й зі мною, — припустила сестра. — А втім, хтозна. Може, та відьма просто збиралася принести її в жертву.
Марк похитав головою:
— Навряд. Навіщо тоді вона так міцно приспала її. Як мені відомо, чорні чаклуни та відьми воліють, щоб їхні жертви до найостаннішої миті залишалися притомними. Їм подобається слухати їхні передсмертні крики… — Він здригнувся. — Що будемо робити, Беа?
— Гадаю, спершу треба винести її звідси. А далі — за обставинами.
— А я зможу? — засумнівався Марк. — Не впаду з драбини?
— Звичайно, зможеш, ти ж такий сильний. А драбина не дуже крута, ти зможеш іти нею, не тримаючись за поруччя. Та якщо боїшся, я сама це зроблю.
— Ні, краще я.
Дівчинка виявилася досить легкою, та все ж Марк порядно спітнів, поки підіймався з нею по драбині — і не так від ваги тіла, що його він тримав на руках, як від страху спіткнутися на нерівних східцях і гепнутися додолу.
На щастя, все минулося без неприємних пригод. Марк вибрався з підвалу, квапливо вийшов з хатини, віддавши перевагу свіжому повітрю перед сумнівними вигодами відьминого житла, і дбайливо опустив свою ношу на землю. Круки, геть забувши про недавній прочухан, намірилися були знову напасти на нього, тож йому довелося згаяти кілька хвилин на те, щоб позбутись огидних птахів.
Коли останній крук каменем упав додолу, Марк полегшено зітхнув і витер з лоба холодний піт. Відтак перевірив стан дівчинки і переконався, що все залишилося без змін — вона й далі перебувала між житям та смертю.
— От що, Беа, — сказав він. — Повернімося до нашого укриття. Тут я почуваюся надто незатишно й не можу зосередитись.
— Але сліди…
— З ними розберемося згодом. За цей час вони ніде не подінуться. А зараз головне — дівчинка. Згодна?
— Ну… гаразд.
— От і домовились, — Марк знову підхопив непритомне тіло на руки й рушив до лісу.
Коли вони наблизилися до чагарнику, звідти вистрибнула Карина і з радісним муркотінням стала тертись об його ноги.
— Ну, кицюню, вгамуйся, — втомлено пробурчав він. — Так я ще спіткнуся.
Опинившись під прикриттям кущів, Марк поклав дівчинку
