Коли дивишся в безодню - Олег Євгенович Авраменко
Я м’яко звільнила свою руку.
— Вибач, Ґуннаре. Я обіцяла Мар’яні, що це залишиться між нами. Можу сказати лише одне: її розповідь остаточно переконала мене в тому, що Веліал не брехав. Я справді небезпечна для Владислава.
Ґуннар ненадовго задумався.
— Але чому тоді він розкрив свої карти? З його боку було б розумніше промовчати і дочекатися, поки ти погубиш Владислава. Адже так?
Я ствердно кивнула:
— Тут ти влучив у яблучко. Я довго думала про це й мучилася сумнівами, та врешті дійшла висновку, що Веліал просто бовкнув зайве, намагаючись переконати мене в тому, що моє покликання — служити Нижньому Світові. Він і раніше припускався безглуздих помилок, дозволяючи нам зруйнувати його плани. Я не бачу, яку користь може дати йому моя втеча. Запевняю тебе, йому справді було на руку, щоб я й далі залишалася з Владиславом.
— Гм… — Ґуннар жбурнув недопалок у струмок. — А якщо подивитися на це інакше: він хотів не тебе віддалити від Владислава, а навпаки — його від тебе. Може, поруч із чоловіком ти була невразлива для Нижнього Світу, а тепер, розлучившись із ним, перетворилася на легку здобич. Ти розглядала таку можливість?
— Розглядала. Та це вже мої проблеми, і з ними я якось упораюся. Призначення — це не приреченість, з ним можна боротися. Я вірю в свободу волі й переконана, що жодна сила у Всесвіті не спроможна скасувати її. Я до останнього протистоятиму долі, на яку прирекли мене мої предки, проте не хочу, щоб у цій боротьбі без вини постраждав Владислав.
Ґуннар знову похитав головою:
— І все-таки, Інґо, я певен, що ти вітікаєш від Владислава не так через страх за нього, як через страх перед ним. А ще з почуття провини. Якщо в розмові з княгинею ти отримала підтвердження, що у вас не може бути дітей… — Він не договорив і спрямував свій погляд удалину, за межі захисного купола.
— Ну, припустімо, — не витримала я. — Припустімо, що так і є. Хіба це не вагома причина, щоб розійтися? Хіба я маю право прирікати Владислава на бездітність? Якщо я буду далеко від нього, він зрештою покохає іншу. Я знаю, він зможе. У нього надто багато любові, щоб він міг тримати її в собі. Зміг же переспати із Сандрою, хоч і проти своєї волі — отже, зможе зробити це й усвідомлено, за своїм власним бажанням.
Ґуннар повернувся до мене.
— А як щодо тебе самої? Чи зможеш ти забути Владислава й покохати іншого? Ну, якщо не покохати, то бодай лягти з ним у ліжко? Дуже в цьому сумніваюся. Я знаю тебе лише чотири місяці, але за цей чес устиг переконатися, що ти не просто кохаєш Владислава, ти по-справжньому одержима ним, як чорні чаклуни одержимі дияволом, а праведники — Богом. Увесь твій світ зійшовся на ньому клином. От і зараз, ти сидиш поруч зі мною, проте я розумію, що ти тут не вся. Твоє серце, твоя душа, всі твої думки та почуття далеко звідси, вони з тим єдиним чоловіком, якого ти здатна кохати. А водночас ти втікаєш від нього. Як тобі жити далі з такою роздвоєнністю?
Я підвелася й узяла казанець з помитим посудом.
— Якось проживу. Мушу прожити… І все, годі балачок. Ходімо вже спати. Завтра буде важкий день.
„Господи,“ — думала я, повертаючись до нашого табору, — „якщо Ти є, на що я дуже сподіваюся, дай мені знак. Надішли яке-небудь знамення, щоб я зрозуміла, хто такий Владислав, чи варто мені боятися, що я погублю його. Натякни, що робити, бо я розгублена, бо я втрачаю віру в Тебе…“
На Основі я була побожною дівчиною, на вихідні та свята ходила до костелу, регулярно сповідалася, через що чоловік, який у душі був запеклим аґностиком, часом кепкував з мене — втім, робив це незлобливо і зовсім не аґресивно. Проте в останні півтора року, відколи я потрапила на Грані, моя реліґійність потроху стала танути. На перший погляд, це здавалося дивним — адже тут, де надприродне зустрічається чи не на кожнім кроці, а сили Світла й Темряви ведуть відкриту боротьбу за владу на світом земним, — тут моя віра, здавалося б, мала зміцніти. Але вийшло якраз навпаки — я втратила ґрунт під ногами й мене пойняли сумніви. Мої уявлення про Бога, як про найвищу істоту, що стоїть над безмежним Усесвітом, похитнулися. Я виявила, що переважна більшість реліґій на Гранях явно або приховано сповідують дуалізм. Навіть традиційні християнські конфесії, що на словах засуджують дуалістичні єресі, насправді загрузли в маніхействі[4], ототожнюючи Бога з Вишнім Світом, який був лише однією з двох протиборчих світових стихій. Такого Бога я сприйняти не могла — це був штучний, оперетковий божок, не Творець, не Батько всього сущого, а просто антипод диявола, що веде з ним суперництво за душі людей. Я втратила Бога в своєму серці — і це було найстрашніше…
*
Наступного ранку я провела додаткові розрахунки, і ми знову рушили в дорогу. На щастя, похмурі пророцтва Леопольда не здійснилися. Я обрала правильну орієнтацію на Трактовій Рівнині, і вже через три години нам зустрілася нічна латка з Контр-Аґріса.
Ретельно дослідивши зоряне небо й переконавшись, що не помилилася, я перейшла із супутниками в іншу площину Рівнини, яка містила всі латки даної Грані (таку площину називали паралельною), і пояснила Ґуннарові й Леопольду:
