Коли дивишся в безодню - Олег Євгенович Авраменко

— Але чому?

— Не знаю, Беа… А втім, ні, маю один здогад. Судячи з її схудлості, останні два тижні вона жила надголодь. І саме два тижні тому на цій Грані зупинялася викрадачка, очікуючи, коли до неї приєднається супутник. Сумніваюся, що це простий збіг. Таких збігів не буває. Вочевидь, той чоловік прибув сюди на кішці, а тут кинув її й далі поїхав на другому коні викрадачки. Чорний чаклун цілком здатний на таку підлість.

— А навіщо він узагалі зв’язався з кішкою-перевертнем? Адже слуги Темряви бояться їх.

— Перевертнів бояться пекельні почвари, — уточнив Марк. — А слуги Нижнього Світу просто не люблять їх і воліють не зв’язуватися з ними. Проте іноді використовують для замилювання очей, щоб дурити забитих селян і наївних дівчат на заразок тебе.

— Облиш, брате! — образилася Беатриса.

— Гаразд, гаразд, я ж пожартував. А якщо серйозно, то викрадачка твого тіла і її супутник, мабуть, вирушили в таке місце, де перевертнів дуже не люблять. А може, сама викрадачка не захотіла подорожувати разом з кішкою, тому наказала залишити її тут.

— І що ж нам з нею робити?

Марк підступив до кобили й потріпав рукою її пишну гриву. Вона підняла голову й діткнулася носом до його плеча.

— Ми їй сподобалися, Беа. Схоже, вона визнає нас своїми новими господарями.

— Так, вона лагідна й довірлива. Та якщо ти маєш рацію і це кішка чорного чаклуна… Ні, навіть тоді не можна кидати її тут напризволяще. Вона ж геть не пристосована до життя на дикій природі.

— Певна річ, ми візьмемо її з собою, — погодився Марк. — Гадаю, ми нічим не ризикуємо. У школі нам казали, що справжні перевертні не піддаються інфернальному впливу.

— А що як вона несправжня?

— Навряд. Якщо ця кішка — фальшивий перевертень, то навіщо, питається, її тут залишили? Для нас? — Він похитав головою. — Ні, це надто притягнено за вуха. Якби викрадачка знала, що ми її переслідуємо, то нацькувала б на нас цілу армію нечисті. Та про всяк випадок перевіримо її.

Упродовж наступної години Марк провів над кішкою всі відомі йому тести, на які вона реагувала цілком нормально, як і годилося справжньому перевертню.

— Все гаразд, Беа, — підсумував він. — Кицька чиста. Можемо сміливо брати її з собою.

— А як ми її назвемо?

— Гм… Це складне питання. Його слід гарненько обдумати.

*

Зрештою вони вирішили назвати кішку Кариною. Перші дні везли її в сплетеному з ліан кошику, а потім, коли вона трохи від’їлася й набралася сил, перетворили на коня і далі їхали на ній, залишивши Вулканові нести поклажу. Беатриса на той час уже так натренувалася перетинати Ребра, що без проблем переносила з Грані на Грань обох коней, нітрохи не вповільнюючи їхньої ходи. Крім того, Карина виявилася не лише сильною та витривалою, а й дуже досвідченою кобилою. Вона мала м’який алюр, у її сідлі не так трусило, як на Вулкані, тож Марк і Беатриса могли їхати довше й швидше, а наприкінці денного переходу втомлювалися менше, ніж досі.

І ось, тижні за два після зустрічі з кішкою (а, може, й раніше — з орієнтацією в часі у них і далі були проблеми), вчергове перейшовши з Грані на Грань, Беатриса побачила, що сліди викрадачки виходили за межі латки й назад уже не поверталися. Цьому могло бути лише одне пояснення: мета її довгої подорожі була десь тут, на цій Грані…

— Не квапся з висновками, — трохи охолодив сестрин запал Марк. — Не виключено, що десь там, на узліссі, знаходиться інша Вуаль, якою вона й скористалася, щоб знову вийти на Рівнину.

— Але раніше вона так не робила, — заперечила Беатриса. — Коли зупинялася на ночівлю або для полування, то зажди поверталася на ту саму латку, де й полишила Рівнину.

— А цього разу взяла й не повернулася… Втім, нащо ми сперечаємося. Їдь по сліду, а там побачимо. Тільки будь обережна.

— Я завжди обережна.

Беатриса спрямувала Карину по вервечці слідів викрадачки. Вулкан слухняно затюпав поруч.

При наближенні до лісу кобила стала виказувати ознаки неспокою. Вона раз у раз форкала, легенько хвицала і знай поривалася вкусити жеребця, який був видимо спантеличений її несподіваної аґресивністю й невдовзі визнав за краще відступити.

Беатриса зупинила Карину, нахилилася до її шиї й лагідно потріпала гриву.

— Що з тобою, кицюню? Заспокойся.

У відповідь коняка голосно зафоркала й стала бити передніми ногами землю.

— Здається, — промовив Марк, — її щось стривожило.

— Але що? Я нічого не відчуваю.

— А вона, поза сумнівом, відчуває. Перевертні мають дуже гостре чуття на всіляку нечисть. Схоже, твоя правда, сестричко. Викрадачка їхала сюди. Може, вона й досі тут. Нам слід рухатися тихше.

— Але як це зробити? Якщо Карина вже зараз стурбована, то далі взагалі казитиметься.

— Так, справді. Досвідчені чаклуни вміють заспокоювати своїх котів-перевертнів, але я не знею, як їм вдається.

— Я теж не знаю. — З цими словами Беатриса спішилася. — Гадаю, нам краще їхати на Вулкані.

— А що з Кариною?

— Перетворимо на кішку. В цій іпостасі ми зможемо впоратися з її панікою.

Так вони і вчинили. Сестра перетворила Карину, забралася з нею на жеребця і рушила далі по сліду. Кішка продовжувала хвилюватись, а за якийсь час почала жалісливо нявчати. Беатрисі довелося докласти чимало зусиль, щоб заспокоїти її. Лише коли вона спересердя оголосила, що залишить вередливу