Коли дивишся в безодню - Олег Євгенович Авраменко

Рухаючись кріз Ребра, Марк і Беатриса дедалі більше відставали від викрадачки, що їхала по Трактовій Рівнині; про це свідчили дедалі старіші місця її стоянок, що зустрічалися на їхньому шляху. Втішало лише одне: слід тьмянів не так швидко, як боялася сестра, і по ньому ще можна було йти. Часом Марк шкодував, що піддався на Беатрисині вмовляння й погодився на цю погоню, замість шукати допомоги. Однак жодного разу не обмовився про це, оскільки розумів, що вже пізно міняти плани.

Безумовно, найважча частина подорожі припадала на долю Беатриси. Марк не бачив ніяких слідів, а отже, не знав, куди треба йти, тому в дорозі сестра керувала їхнім спільним тілом і лише на привалах передавала контроль над ним братові. Таким чином, Маркові доводилося потерпати від утоми якісь дві-три години на день, а решту часу страждала Беатриса. Проте не нарікала, дарма що в своєму власному тілі була вкрай вередлива і важко переносила інтенсивні фізичні навантаження. Розуміючи, що на карту поставлено саме її існування, як окремої особистості, сестра зібрала свою волю в кулак і терпляче переносила всі труднощі задля того, щоб повернути собі тіло.

Лише одного разу вона в розмові з Марком припустила можливість, що їм це не вдасться.

— Ну, що ж, — сказав він, — житимемо разом. Здається, ми гарно ладнаємо. Хіба ні?

— Так, звісно… Але тоді мені доведеться стати хлопцем, потім — чоловіком.

— Певна річ. А тобі це не подобається?

— Ну, взагалі, це непогано. Та дівчиною бути краще.

— І чим же?

— Твоє тіло не таке ніжне, не таке чутливе, як моє.

— Проте воно дуже й витривале. А ще в мене ніколи не буває місячних. Я ж пам’ятаю, як ти страждала в такі дні.

— Зате в інші мені було чудово, — заперечила сестра. — А в тебе завжди однаково — ні те, ні се. Крім того, коли ти подорослішаєш, то станеш великим, грубим і волохатим.

Марк, що в цей час контролював тіло, голосно розсміявся.

— То он чого ти боїшся!

— Атож, боюся, — зізналася Беатриса. — І це серйозно, без жартів… А от уяви собі таку ситуацію: ми трохи подорослішаємо, і я закохаюсь у якогось хлопця. Що тоді?

Марк здригнувся.

— Ні-ні, — квапливо мовив він. — Цього не станеться. За цей час мої гормони зроблять свою справу, ти станеш стовідсотковим хлопцем, і тебе приваблюватимуть лише дівчата.

— Ну, припустімо, — із сумнівом сказала сестра. — Нехай я покохаю дівчину. Ану ж вона тобі не сподобається? Якщо ти закохаєшся в іншу?

Марк важко зітхнув.

— Сподіваюся, ми покохаємо одну й ту саму дівчину. Адже в нас такі схожі смаки…

*

Монотонний перебіг їхньої подорожі було порушено, коли вони дісталися до місця, де викрадачка, судячи із залишених нею слідів, провела не одну ніч, а добрі три або чотири дні, вочевидь, на когось чекаючи. Після ретельнішого огляду стоянки, Марк і Беатриса переконалися, що тут справді була ще одна людина. Найпевніше, чоловік.

— Якщо він приєднався до неї, то це кепсько, — сказала сестра. — Тепер у нас буде двоє противників.

— А може, й більше, — зауважив Марк. — Якщо вони їдуть до якогось лігвища чорних чаклунів.

У кущах праворуч від них почулося якесь шарудіння. Він рвучко повернувся, готовий відбити раптовий напад, але побачив посеред листя лише котячу мордочку.

— Кіт! — радісно вигукнула Беатриса. — Отже, тут є люди. — Перехопивши в брата контроль над тілом, вона дагідно покликала: — Киць, киць! Ходи сюди, котику. Киць, киць, киць!

Кіт із жалісним нявчанням вибрався з кущів і сторожко підійшов до них. Він був рудий зі світлими смугами і страшенно худий, а його жовті очі дивилися з невимовно голодним виразом. Беатриса схопила його на руки.

— Це не кіт, а кішка. І зовсім не боїться людей. Вона домашня… Ми на населеній Грані, Марку!

— Спривай, Беа, не квапся з висновками. Дай я дещо зроблю.

— Гаразд. — Сестра поступилася йому тілом.

Марк поставив кішку на землю, відступив на кілька кроків і проказав стандартне замовляння, якого їх навчили в школі. Кішка тут-таки перетворилася на худющу гніду кобилу і, хвицнувши задніми ногами, голосно заіржала. Їй підголосив вороний жеребець Марка та Беатриси, що пасся неподалік; не знаючи його попереднього імені, вони назвали коня Вулканом.

— Кішка-перевертень! Справдешня! Як ти здогадався, Марку?

— Якщо чесно, то не здогадався, а просто вирішив перевірити.

— І що ж тоді виходить? Де господар кішки?

Марк подивився на кобилу, яка жадібно скубла траву, розмахуючи від задоволення хвостом.

— Не думаю, що вона місцева. Бачиш, яка худюща й голодна. Чи можеш ти уявити господаря, який би так погано дбав про свою кішку-перевертня?

— Ні, не можу.

— Я також. Та навіть коли припустити, що знайшовся такий бовдур, який не годував кішку, ще й прогнав її з дому, то як гадаєш, довго їй довелося б шукати собі нового господаря?

— Ні, звичайно. Претенденти відразу вишикувалися б у чергу.

— Атож. І так само було б у разі смерті господаря.

— Але кішка могла просто загубитися.

— До цього я й веду. На населеній Грані загубитись вона не могла — перевертні чудово орієнтуються на місцевості й відчувають людей за багато миль від себе. Тож залишається одне пояснення… вірніше, два. Перше: господар кішки сам подорожував