Коли дивишся в безодню - Олег Євгенович Авраменко
— Мабуть, так і заспокоюють перевертнів, — зауважив Марк. — Коли вони починають сильно хвилюватися, їх просто лякають чимось жахливішим для них, ніж нечисть. Наприклад, самотністю. І вони миттю забувають про свої попередні страхи.
— Можливо, — погодилася сестра. — Але що нам робити з власним страхом? Мені аж жижки дрижать. І це при тому, що я ще не відчуваю ніякої небезпеки. А що буде, коли відчую?
— Боятимешся менше. Людина так улаштована, що невідоме лякає її дужче за будь-яку конкретну загрозу. Втім, ти завжди можеш повернути назад. Зрештою, тобі є де жити — в моєму тілі.
— Ну ні! Я хочу жити в своєму. І не відступлю, поки маю хоч найменший шанс.
Вони продовжували заглиблюватися в ліс.
Розділ 12
Руслана. Приречена на смерть
Чорна відьма Руслана вже змирилася з тим, що її служба на Гранях добігає кінця. І хоча Господар нічого про це не сказав, якраз навпаки — дав їх зрозуміти, що попереду на неї чекають великі звершення, вона не сумнівалася, що це завдання стане останнім у її земному житті.
Руслана була старою й досвідченою відьмою, вона не прожила б сто сорок років, якби не вміла правильно оцінювати ситуацію. Хтось інший на її місці, не такий досвідчений і менш проникливий, напевно запишався б тим, що його втаємничили в один із найбільших секретів Нижнього Світу; він з нетерпінням чекав би на своє подальше звеличення в ієрархії Темних Братств і мріяв про той день, коли ввійде до кола найвищіх слуг Господаревих. Проте Руслана розуміла: таке знання обіцяє лише одне — близьку смерть.
Утім, це не дуже засмучувало її. Земне життя уже не здавалося їй такою захопливою річчю, як у ті давні часи, коли вона була вродливою пишногогрудою дівою. Руслана довго зберігала молодий та квітучий вигляд, навіть у сторічному віці не мала відбою від чоловіків; але потім, попри всі намагання, її тіло стрімко постаріло, і так само стрімко вона втратила смак до життя. Останні двадцять шість років Руслана провела на цій безіменній Грані, охороняючи вхід до Інфернального Тунелю, який так і не було задіяно для Прориву на Основу. Зрідка ним користувалися чорні чаклуни та відьми, коли прямували в своїх справах на Землю або поверталися назад, проте ставалося це не частіше двох-трьох разів на рік, а решту часу Руслана залишалася сама-одна. Вона відводила душу тим, що тероризувала мешканців кількох найближчих Граней — щоправда, всі її капості були дрібними і не привертали уваги мандрівних борців з нечистою силою, не кажучи вже про інквізиторів, що мали набагато важливіші справи, ніж вистежувати відьму-одиначку.
Отримавши від Господаря завдання і збагнувши, щó воно означає для неї, Руслана навіть відчула полегшення від того, що її понуре життя на Гранях закінчується. А смерть її не лякала — вона вже давно привчила себе ставитися до неї по-філософському, лише як до переходу на інший рівень буття. Слуги Господарів, потрапляючи в Нижній Світ, не втрачали своєї індивідуальності, а декотрі з них, відзначені особливими заслугами, отримували нові тіла, цілковито пристосовані до умов Потойбіччя. Руслана сподівалася, що після успішного виконання цього завдання, найважливішого за всю її кар’єру, вона здобудеться привілею жити у плоті.
Поки що все йшло якнайкращим чином. Господар доручив викрасти з Істри дев’ятирічну дівчинку — і не просто викрасти, а забрати з-під носа в цілої сотні інквізиторів. Вона блискуче впоралася з цим завданням, учора ввечері полонянку було доправлено на місце і замкнено в підвалі, а Руслана за ніч довела до пуття всі потрібні закляття, що їх наготувала ще по дорозі до Істри та назад, кілька разів перевірила їх і продублювала на випадок раптового збою. Їй не терпілося чимшвидше закінчити з цією справою, а заразом — з набридлим земним життям, і постати перед Господарем у його леґендарній Твердині…
На ранок, коли над лісом зійшло сонце, Руслана подоїла козу і поснідала черствим коржем, запиваючи його парним молоком. Вона вже збиралась була спуститися до підвалу й нагодувати дівчинку, аж раптом знадвору почулося грізне ревіння кози Марусі. За кілька секунд коза замовкла, а потім якось нерішуче, із підлесливими нотками в голосі, замекала.
Руслана визирнула з хатини й побачила, що з лісу до неї йде чоловік у сірому чернечому вбранні з накинутим на голову каптуром. Певна річ, вона відразу збагнула, що це ніякий не монах і взагалі не людина. Справжньому монахові тут не було чого робити, до того ж коза, звірюка люта й відважна, сповнена ненависті до всього живого, крім себе самої та своєї господині, не стала б так боязко реагувати на будь-яку людину.
Коли „монах“ надійшов до ґанку, Руслана низько схилилася перед ним і мовила:
— Вітаю тебе, посланцю!
— І тобі вітання від нашого Господаря, мудра Руслано, — відповів Чорний Емісар. — Хай буде з тобою його милість.
З певною гіркотою Руслана відзначила, що в минулі часи до її імені неодмінно додавали епітет „чарівна“, а тепер вона стала просто „мудрою“.
— Прошу до моєї хати, посланцю, — сказала вона. — Там присядеш, відпочинеш і розповіси мені про мету свого візиту.
Емісар похитав головою:
— Мені немає часу розсиджуватися, та й тобі також. Час братися до справи.
Серце старої відьми закалатало.
— Слухаюся, посланцю, — знову вклонилася вона. — А ти, либонь, ушануєш мене честю спостерігати за моєю роботою?
— Ні. Господар цілком довіряє тобі і знає, що ти не потребуєш нагляду. Я лише прийшов передати його наказ.
Руслана міцно прикусила язика, лаючи себе за дрімучу дурість. Хто-хто, а вона чудово знала, що Чорні Емісари вкрай нестійкі маґічні конструкти, їм здатні зашкодити будь-які сторонні чари, а надто ж такі могутні, що їх буде застосовано в процесі перевтілення.
— Ну, гаразд, — після короткої паузи мовив Емісар. —
