Коли дивишся в безодню - Олег Євгенович Авраменко

чого варта сама лише могутність, не підкріплена досвідом. Від Істри до Контр-Аґріса не більше десяти днів шляху для кожного, хто більш-менш уміло орієнтується на Рівнині. Я ж орієнтувалася геть кепсько, у мене ще не спрацьовувало притамане всім досвідченим чаклунам чуття, що дозволяло їм без будь-яких розрахунків визначати своє положення на Гранях, тому наша подорож дуже нагадувала знаменитий будейовицький анабасис бравого вояка Швейка, коли він колами, петлями та зиґзаґами добирався з Табора, де його зсадовили з поїзда, до місця дислокації свого полку в Чеських Будейовицях. Отож Леопольд нарікав недарма — ми вже кілька днів кружляли поблизу потрібної нам Грані, але ніяк не могли на неї потрапити.

А Ґуннара весь цей час діймали сни про хлопчину в лев’ячій шкурі короля Івейна. За його словами, вони ставали чимраз яскравішими й переконливішими. Хлопець продовжував свою мандрівку по Гранях до невідомої мети і час від часу розважав Ґуннара піснями — переважно незнайомою мовою, але часом співав латиною або вельми своєрідним, хоча загалом зрозумілим різновидом ґаллійської. Трохи більше тижня тому в нього з’явилася супутниця — руда кішка-перевертень. Обставини їхньої зустрічі залишилися нез’ясованими, оскільки це трапилося тоді, коли Ґуннар не спав. Ми вже й перестали гадати, щó означають ці сни і чому вони йому сняться. Однаково нічого путнього на думку не спадало…

Ґуннар неквапно закурив, співчутливо зазирнув мені в очі й запитав:

— Знову засумувала?

Я тихо зітхнула:

— А що ж ти думав! Скоро вже місяць, як я пішла від Владислава. За два роки, що їх ми прожили разом, я ніколи не розлучалася з ним більш ніж на три дні. А тепер… Мені так сумно, так самотньо. — Я насилу проковтнула клубок, що застряг у мене в горлі. — Постійно думаю про нього: як він зараз, що з ним. Часом мені здається, що я відчуваю його біль. Бувають моменти, коли коли мені так кортить начхати на всі Веліалові погрози й повернутися.

— Може, це було б правильно, — задумливо сказав Ґуннар.

— Ні! — рішуче мовила я. — Це було б жорстоко, еґоїстично. Я не маю права піддавати Владислава такій небезпеці. Якщо я люблю його, то мушу забути про нього, знехтувати своїми почуттями задля його порятунку. Це лише в книжках смерть в ім’я кохання видається такою красивою та величною. Ромео і Джульєта, Трістан та Ізольда — вони, мовляв, умерли молодими, але щасливими. А насправді смерть — це кінець усього, це капітуляція, це останній прихисток легкодухості. Гаразд, я ще розумію, що за виняткових обставин, коли не залишається іншого виходу, можна офірувати собою ради коханої людини. Але жертвувати коханим заради себе самого… Ні, це негідно. Це підлість, це зрада.

Подумки я повторювала ці слова багато разів на день. Повторювала як молитву, як закляття, прагнучи бодай чимось заповнити пустку в своїй душі, знайти бодай якийсь сенс свого подальшого існування, переконати себе в тому, що все роблю правильно, що інакше я вчинити не могла.

Ґуннар повльно похитав головою:

— Навіть не знаю, Інґо. Щиро кажучи, я взагалі не розумію, як ти можеш згубити Владислава, перебуваючи біля нього. — Він жестом зупинив мене, коли я збиралася відповісти. — Атож, я чув: ти ще до свого народженя була обіцяна темним силам, Веліал не хоче відмовлятися від претензій на тебе, і все таке інше. Але це не арґумент. Дотримуючись такої логіки, ти мала б утекти від усіх, сховатися на якійсь незаселеній Грані й жити там відлюдницею. А проте, ти їдеш на Аґріс, до свого батька, не боїшся згубити його. Ти взяла в подорож мене та Леопольда без страху зашкодити нам… А втім, ні, ти таки попереджала, що шлях буде важкий, може, навіть небезпечний, радила мені залишитися — але страху, що самою лише присутністю загубиш мене, в тебе не було. Крім того, коли тієї ночі ти міркувала, куди податися, то першим твоїм бажанням було поїхати на Основу, до своїх названих батьків та брата. Ти відмовилася від цієї ідеї не тому, що боялася накликати на них лихо. Просто вирішила, що на Аґрісі ти потрібніша, адже в твоїх прийомних батька та матері, крім тебе, є ще й син, а в герцоґа Ґарена — більше нікого. Тож твоє пояснення мене зовсім не влаштовує.

— Досі ти ним задовольнявся, — зауважила я. — І погодився їхати зі мною, не вимагаючи додаткових пояснень.

— Бо бачив, що твоє рішення кинути Владислава остаточне, тому не став тиснути на тебе, щоб ти не передумала брати мене з собою. А в дорозі вирішив не торкатися цієї теми — попервах ти дуже втомлювалася, до того ж постійно нервувала, дратувалася через дрібниці. Словом, до пори до часу заводитися з тобою було небезпечно — ти могла любісінько запхати мене до Колодязя й надіслати назад на Істру.

Я кволо посмухнулася:

— Міг би й не боятися. Адже так я виказала б себе Нижньому Світові, та й Інквізиція довідалася б від тебе, куди я прямую. Я вже казала, що не розраховую довго приховувати своє перебування на Аґрісі, рано чи пізно всі про це дізнаються. Але на той час я вже хочу бути на місці.

— Атож, — кивнув Ґуннар. — І диктувати звідти свої вимоги: мовляв, якщо Владислав надумає приїхати до тебе, ти втечеш і сховаєшся там, де тебе ніколи не знайдуть. І це змушує мене думати, що ти боїшся його. І не лише боїшся погубити, а боїшся його самого. Ти довідалася про нього щось таке, що налякало тебе і підштовхнуло до втечі.

Я відчула, як моє обличчя нестримно червоніє.

— Помиляєшся, Ґуннаре, я… А втім, твоя правда, я справді боюсь. Боюся, що коли побачу Владислава, коли він попросить мене повернутись, я не зможу йому відмовити. У цьому сенсі я справді боюся його.

— Та це ще не все, — наполягав кузен. — Адже тієї ночі ти розмовляла з княгинею Мар’яною. Я знаю, що розмовляла, я ж не дурний. Я чув, як Веліал радив тобі поговорити з матір’ю Владислава, спитати в неї, хто його батько. І коли ти пішла таємним ходом, а