Коли дивишся в безодню - Олег Євгенович Авраменко

Якраз тоді чорна коза, що досі мирно поскубувала зів’ялу траву перед хатиною, мовби прокинулася і з гучним меканням, більше схожим на ревіння розлюченого бугая, кинулася назустріч Карині. Беатриса негайно розвернула кобилу й погнала її назад до лісу. При цьому їй довелося докласти певних зусиль, щоб примусити до покори Карину, яка, геть забувши про свої недавні страхи, рвалася в бій з козою.

Марк підбив ще одного крука і тут краєм ока помітив, як двері хатини розчахнулись і надвір вибігла гладка стара баба в засмальцьованій сірій сукні та з розтріпаним сивим волоссям. Він чекав цього моменту і негайно вдарив супротивницю приголомшливим закляттям. Стара пронизливо скрикнула, похитнулась і впала навколішки, випроставши руки в жесті запізнілого захисту. Проте частину імпульсу вона таки встигла відбити і не знепритомніла.

— А де ж викрадачка? — розчаровано мовила Беатриса, на секунду відволікшись від Карини.

Марк уже й сам збагнув, що ця гладка баба ніяк не може бути викрадачкою сестриного тіла, а тому без найменших побоювань вдарив її ще одним закляттям, вклавши в нього всю свою злість та досаду. Як і в попередньому випадку, відьма частково відбила його і, вже ледве втримуючи рівновагу, завдала удару у відповідь.

Маркове обличчя обдала хвиля жару, його одяг затлів, і радше інстинктивно, ніж усвідомлено він подіяв на себе охолоджувальними чарами. Жар миттю змінився пронизливим холодом. Марк зрозумів, що й цього разу трохи перестарався, проте часу зігріватися не мав. Він знову атакував відьму, наславши на неї цілий каскад смертоносних чарів. Вона прикрилися силовим щитом, але той лише кілька секунд протримався під несамовитим натиском з боку Марка, а вже наступної миті тіло старої гепнулося додолу й запалало яскраво-зеленим полум’ям.

Коза негайно припинила гонитву за кобилою й побігла до своєї охопленої вогнем господині, жалібно мекаючи на ходу.

— Повертай Карину, — промовив Марк, пильно стежачи за хатиною. — Свою задачу вона виконала.

Беатриса перекинула кобилу на кішку й наказала їй повертатися.

— І що тепер? — запитала вона.

Марк мерзлякувато пощулився — не від страху, а від холоду, що його він сам на себе нагнав, нейтралізуючи тепловий удар відьми.

— Не знаю, Беа, — розгублено відповів він. — Якби в хатині був хтось іще, він би напевно атакував нас, поки ми розбиралися зі старою. Ти точно ніде не бачила слідів?

— Точно.

— Гм, цікаво… — Марк поринув у глибоку задуму. — А якщо викрадачка скористалася Колодязем?

— Тоді кепські наші справи, — похмуро мовила сестра. — Не думаю, що зможу побачити, куди вона його проклала.

На цей час повернулася Карина і, підбігши до Марка, стала тертися об його ногу. Він узяв її на руки й притиснувся щокою до м’якої пухнастої шерсті. Кішка задоволено замуркотіла.

— От що, сестричко, ходімо туди. Нічого розумнішого я не придумаю.

— Твоя правда, Марку, — погодилася Беатриса. — Ходімо.

Він посадовив Карину на траву і сказав їй:

— Зачекай нас тут, гаразд? Нікуди не йди. Стережи Вулкана.

Збагнувши, що її збираються залишити, Карина жалібно занявчала.

— Ми ненадовго, — переконував Марк. — Зараз лише подивимося, що там усередині, й зараз же повернемося.

Кішка начебто повірила йому, згорнулась у траві клубочком і заплющила очі. Мар узяв до рук меча й випростався.

— Ну, ходімо.

Тримаючи меч напереважки і прикриваючи спину силовим щитом, він вийшов на відкриту місцевість і рушив до хатини, готовий до будь-яких несподіванок.

Чорна коза з тужливим меканням стрибала довкола зітлілих рештків своєї господині й не звертала на Марка ні найменшої уваги. Зате круки, ледь забачивши його, негайно кинулися в атаку. Щоб не розбиратися з кожним окремо, Марк скерував у гущу злобних птахів хвилю крижаного холоду. Близько дюжини круків, миттю перетворившись на шматки льоду, попадали на землю. А стільки ж уцілілих визнали за краще відлетіти на безпечну відстань.

До хатини Марк дістався без пригод і вже там зазнав нападу кози, яка, схоже, вирішила помститися за загиблу відьму. Він зустрів її ударом меча поміж рогів і розкраяв їй череп. Проте тварюка виявилася живучою і, попри смертельне поранення, змогла провести ще одну атаку, ледве не збивши Марка з ніг. Лише останньої миті йому вдалося відстрибнути вбік і вдарити в неї закляттям зупинки серця. Коза повалилася набік і, дриґнувши наостанок ногами, здохла.

— Знаєш що, — озвалася Беатриса. — Кинь-но цей меч і не спокушай долю. Маґія набагато надійніша. З відьмою ти впорався запросто, а з козою вирішив погратись і мало не догрався.

— Не в тім річ, Беа, — заперечив він, хоч і розумів слушність сестриних докорів. — Відьму я заскочив зненацька, і мій перший удар став вирішальним у всьому поєдинку. Вона просто не встигла зреагувати.

— Про це я й кажу. А якби ти кинувся на неї, махаючи мечем, вона б миттю тебе закатрупила. Тому, братику, кинь зброю й цілком покладися на маґію. Ну ж бо!

Зітхнувши, Марк устромив меча лезом у землю.

— Гаразд, умовила.

Він обійшов купу ще гарячого попелу, на яку перетворилося тіло вбитої ним відьми, обережно підступив до розчахнутих настіж дверей і зазирнув до середини. Хатина складалася з однієї великої кімнати, що слугувала її мешканці і за спальню, і за кухню, і за комірку. В кімнаті панував цілковитий безлад: великий дерев’яний стіл було захаращено немитим посудом, над яким із дзижчанням роїлися великі зелені мухи, на гнилій дощатій підлозі там і тут було розкидане козяче лайно, на ліжкові лежали зібгані простирадла, що либонь уже кілька років не знали прання. До всього іншого, з хати нестерпно смерділо гниллю, потом і нечистотами.

— Фу! — гидливо мовила Беатриса. — Як можна тут жити!

Долаючи відразу, Марк увійшов до хатини й роззирнувся. Його увагу негайно привернув відчинений люк у підлозі