Коли дивишся в безодню - Олег Євгенович Авраменко

Урешті вони побачили поміж деревами широку прогалину, посеред якої стояла перекошена хатина з потемнілою від часу солом’яною стріхою. Саме там, як миттю зорієнтувалися Марк та Беатриса, й було джерело похмурої сили, що хвилями накривала весь довколишній ліс. Над прогалиною з гучним карканням кружляла зграя круків, а перед хатиною паслась величезна, завбільшки з теля, чорна коза.

— Обережніше, Беа, — попередив Марк, побоюючись, що сестра відразу кинеться в атаку. — Мерщій сховайся, поки нас не помітили. Спершу треба розвідати обстановку.

— Все гаразд, братику, — відповіла вона. — Я не збираюся йти напролом. Не май мене за нерозсудливу дурепу.

Залишаючись під захистом дерев, сестра обережно зійшла з коня і сховалася за найближчим чагарником. Карина знову захвилювалась, але вже не так сильно, як раніше. Схоже, явна присутність джерела загрози не викликала в неї такого панічного страху, як невидима небезпека. Беатриса розсунула гілля й пильно оглянула прогалину.

— Це тут, — констатувала вона. — Сліди викрадачки ведуть до хатини, а назад уже не повертаються.

— Може, з іншого боку є ще один вихід? — припустив Марк. — Важко повірити, що вже два тижні вона сидить там сиднем. До того ж ніде поблизу не видно коней.

— Вони могли втекти. Поглянь на Вулкана — так і поривається дати драпака. А може, їх забрав її супутник. Вони приїхали разом, він погостював тут трохи, а потім забрався геть. Чи взагалі сюди не приїздив — вони розійшлися біля Вуалі, а далі вона рушила пішки.

— Не квапся з висновками, Беа. Давай усе розвідаємо, а вже потім будемо гадати.

— Гаразд, — сказала Беатриса.

Вона прив’язала Вулкана до дерева, міцніше пригорнула до себе Карину й обережно рушила в обхід прогалини, ховаючись за кущами й широкими стовбурами дерев. Зробивши майже повне коло і зусібіч оглянувши галявину біля хатини, повідомила:

— Слідів ніде немає. Викрадачка має бути всередині. Мабуть, вона мешкала тут і в своєму попередньому тілі. Це типове лігвище чорної відьми.

— Якщо так, то чому за весь цей час вона жодного разу не вийшла назовні? Погодься, це дивно.

— Так, дивно, — погодилася сестра. — Але ж ти чув розповіді про лихих чаклунок. Вони мають хіба ж такі дивацтва. Може, вона досі відпочиває після довгої дороги, а годується молоком кози, яка на її виклик заходить до хати.

— Гаразд, нехай так. І що робитимемо далі?

— Треба піти туди і… А втім, ні, так не годиться. Краще виманити викрадачку на відкрите місце й одним точним ударом паралізувати її. Треба влаштувати все так, щоб вона не встигла зреагувати і не стала опиратися, бо тоді моє тіло може постраждати в сутичці. — Беатриса зітхнула. — Тільки не уявляю, як це зробити. А чекати, поки вона сама вийде…

— Це також не годиться, — сказав Марк. — Нас раніше помітять круки або почує коза. А вона вже точно служить відьмі… До речі, ідея! Ми можемо використати козу.

— Як?

— Нехай вона здіймає тривогу. Викрадачка вибіжить із хатини…

— І буде готова до нападу, — заперечила Беатриса. — Це кепська ідея.

— Стривай, Беа, ти не дослухала мене. Я не пропоную нам відкритися. Ми перетворимо Карину на коня і надішлемо до хатини. Відьма вийде розібратися, в чім річ, відволічеться на неї — і тоді ми вдаримо.

— Це небезпечно. Кицька може загинути.

— Так, може. Але я не бачу інших варіантів. Відволікти відьму може лише Карина.

— Гм… А якщо надіслати Вулкана?

— Ми не зможемо керувати ним так добре, як Кариною. А в нас лише одна спроба.

Врешті Беатриса визнала братову слушність і швидкими перебіжками від дерева до дерева повернулася на те місце, де було прив’язано Вулкана. Видобувши з припасованих до сідла піхов меч, вона поклала його на землю біля своїх ніг і заходилася гладити Карину, приказуючи:

— Ти маєш це зробити, кицюню. Допоможеш нам, а ми тебе захистимо. Нічого не бійся, я буду з тобою.

— Беа, — запитав Марк, — ти зможеш керувати кішкою, якщо я контролюватиму тіло? Тоді тобі не доведеться розпорошувати увагу: вестимеш Карину, а я захищатиму її.

— Давай спробуємо.

Сестра поцілувала Карину, опустила її на траву і поступилася тілом братові. Втомлений від бездіяльності, Марк з насолодою розпростав плечі й глибоко вдихнув.

— Ну як, сестричко, виходить?

— Зараз спробую.

Карина пощулилася й жалібно нявкнула, та все ж почимчикувала до сусіднього дерева, куди її скерувала Беатриса. Марк чув сестрині думки, що їх вона надсилала кішці:

— Не бійся, люба, я з тобою. Іди, йди, будь слухняною кицею. — Відтак звернулася до брата: — Все гаразд, Марку. Виходить не так добре, як при контролі над тілом, але згодиться. Що тепер робити?

— Відведи її далі від нас, а потім випускай на галявину. І пригодуйся обернути на коня.

Скоряючись Беатрисиній волі, Карина відбігла десь на два десятки людських кроків убік, після чого вистрибнула з кущів на відкритий простір.

— Перетворюй! — скомандував Марк.

Беатриса подумки проказала замовляння. Перетворена на кобилу Карина чвалом помчала до хатини. Тут-таки на неї стрімко полетів один з круків, але промахнулась і щосили врізався в землю. Другий крук цілився ретельніше, взявши в розрахунок швидкість кобили, проте це йому не допомогло — Марк зумів підбити її паралізувальними чарами. Карина на ходу втоплатала збитого крука в землю і продовжила бігти вперед.

— Їй уже не страшно, Марку! Вона більше не опирається моїм наказам.

— Чудово… А тепер мерщій назад!