Коли дивишся в безодню - Олег Євгенович Авраменко

— А якщо по неї прийдуть ще до її повернення?

— Не прийдуть. Переслідувачі будуть тут не раніше, ніж через три дні. Господар усе розрахував. За годину до їхньої появи ти отримаєш попередження, а згодом надійде сиґнал до початку вистави. Постарайся зіграти переконливо, але в жоднім разі не перегравай. Як настане розв’язка, втікай через тунель.

Отже, їй залишилося жити три дні, зрозуміла Руслана. Вона не мала жодного сумніву, що потойбіч тунелю на неї чекатиме смерть.

— Слухаюся, посланцю.

— От і чудово, — задоволено мовив Емісар. — Тепер розкажи, що ти будеш робити з дівчиною. Крок за кроком, не пропускаючи ні найменшої дрібниці.

Наступні чверть години Руслана детально описувала всю процедуру. Емісар ні разу не поправив її і лише час від часу задоволено кивав.

— Молодця! — похвалив він, коли вона закінчила. — Ти слово в слово запам’ятала інструкції. У тебе така ж феноменальна пам’ять, як і сто років тому. Ти досі розумна, старанна й систематична. Господар переказує, що ти маєш гарний шанс отримати вродливе юне тіло. Тут, на Гранях.

На якусь мить Руслана мало не повірила йому, але потім збагнула, що він бреше — так само, як брехав і сам Господар, обіцяючи їй ще багато років земного життя. Намагаючись приховати сумнів, що був виразно відбився на її обличчі, вона схилилася перед посланцем у глибокому уклоні й покірливо мовила:

— Милість нашого Господаря безмежна.

— А тепер, — сказав Емісар, — до справи. Ти маєш упоратися до заходу сонця.

— Буде зроблено, посланцю, — не розгинаючись, відповіла Руслана.

— Гм… Сподіваюсь, у тебе, крім дівчини, нікого немає?

— Нікого.

— І ніхто не збирається завітати до тебе на гостину?

— Ніхто, посланцю.

— Тоді до роботи, Руслано. Щасти тобі.

Із цими словами Емісар відступив на кілька кроків і щез у багряному спалаху. Стара відьма випросталася й сумовито подивилася на осінній ліс та ясне безхмарне небо. Тепер, коли вона твердо знала, що за три дні помре, життя здалося їй такою чудовою річчю…

Важко зітхнувши, Руслана розвернулась і ввійшла до хатини.

Того дня ми вполювали на вечерю звірятко, зовні схоже на дикого кабана, але завбільшки з угодованого кролика. Ґуннар, як уже повелося, оббілував і випатрав тушку, а я приготувала з неї печеню, яку ми — я з кузеном та троє наших котів — з великим задоволенням з’їли. Своїм звичаєм, Ґуннар похвалив мій кулінарний хист і вже вкотре висловив щирий захват від того, що я, принцеса, онука короля, вмію так смачно готувати.

Я не стала казати йому, що лише два роки тому була звичайною земною студенткою і власноручне приготування їжі становило частину мого звичного способу життя. Він чудово це знав, просто йому подобалося хвалити мене, а мені було приємно чути на свою адресу похвали. Надто ж зараз, коли я наочно продемонструвала всю свою недосвідченість — і як чаклунки, і як мандрівниці по Гранях…

— Завтра ми будемо на місці, — сказала я, збираючи брудний посуд. — Це вже точно.

— Авжеж, — скептично мовив Леопольд, розлігшись на траві після смачної вечері. — Увесь останній тиждень ти торочиш про це „завтра“. А воно ніяк не настане.

— Тепер настане, присягаюся. — Я зробила коротку паузу, а потім роздратовано додала: — І годі вже нарікати. Я не просила тебе їхати з нами. Сам винен, що причепився до нас, як той реп’ях.

— Мені довелося. Метр призначив тебе моєю пані, а отже, я маю дбати про тебе.

У відповідь я лише безпорадно стенула плечима. Логіка в кота була якась вивернута, але геть непохитна. Він навідсіч відмовлявся зрозуміти, що це господар має піклуватися про свого годованця, а не навпаки.

Склавши тарілки, виделки та чашки до порожнього казанця з-під печені, я рушила до струмка. Ґуннар пішов зі мною, а коти лишилися лежати біля багаття, зав’язуючи жирок.

— Незбагненно, — тихо мовив кузен, коли ми трохи відійшли. — І як він лишень здогадався, що ти збиралася втекти?

Певна річ, питання було суто риторичним. Ми неодноразово питали про це в Леопольда, а він незмінно відповідав, що просто відчув і край. Це було схоже на правду. Попервах я підозрювала, що кіт підслухав нашу з Ґуннаром розмову в бібліотеці, але згодом дійшла висновку, що в такому разі він давно б себе виказав. Леопольд не з тих, хто вміє довго тримати язика за зубами.

Так чи інак, а мені довелося взяти його з собою, щоб він не виказав моїх планів. Спершу ми перенеслися по Колодязю з княжої резиденції в долину, де стояв зруйнований під час Прориву замок князів Верховинських. Такий Колодязь у межах однієї Грані не перетинав Внутрішнього Континнуму, тому в Нижньому Світі його помітити не могли, а спеціально для Веліала, щоб збити його зі сліду, я відправила на протилежно до Істри Грань „обманку“ — пару кубометрів повітря. Реґент особисто навчив нас із Владиславом деяких прийомів, доступних лише вишим маґам, зокрема, як захищатися в „колодязі“ від допитливості Нижнього Світу. Я поставила цей захист на „обманку“ і надіслала її в подорож уздовж осі симетрії — нехай Веліал думає, що я їду на Аґріс. Десь через два тижні, коли обман розкрився, він напевне дійшов висновку, що я вирушила на Основу. І тут я знову ошукала його, бо все-таки вирішила їхати на Аґріс, щоправда, іншим шляхом — спершу Трактовою Рівниною до симетричної Аґрісові Грані, а вже потім по Колодязю.

І отут я побачила,