Коли дивишся в безодню - Олег Євгенович Авраменко

— Певно ж, не проти. Жити в ньому можна. Та й узагалі, зараз я не в тому становищі, щоб обирати. Мене втелющили в нього, не спитавши згоди.

— А якби спершу спитали? І пояснили, що твоя відмова не повернула б його колишню власницю до життя. Тоді як?

— Гадаю, погодилася б. Без сумніву, погодилася б. Я ж від самого початку розуміла, як мало шансів повернути моє справжнє тіло… — Вона зітхнула. — Але спробувати треба. Якщо ж не вийде — то вбити викрадачку. Я не зможу спокійно спати в своєму новому тілі, поки не буду цілковито певною, що моє попереднє ніхто не споганює.

На більше Марк не розраховував. Він добре знав невгамовну натуру сестри і був певен, що вона нізащо не відмовиться від подальших пошуків. Однак її слова свідчили про те, що вона тверезо оцінює ситуацію і не стане піддавати себе марному ризику. А це було головне.

— От що я думаю, — заговорив Марк. — Ми обоє втомились, а ти, до того ж, іще не призвичаїлася до нового тіла. Сьогодні нам краще не повертатися до хатини. Пропоную від’їхати подалі, а то й узагалі перейти на іншу Грань і там заночувати. А вже зранку, свіжі й відпочілі, продовжимо огляд.

Беатрисі братова пропозиція не сподобалася, але вона не могла не визнати слушності його арґументів, тож трохи посперечавшись, зрештою поступилася. Марк поскладав усі зайві речі в сумку, знову припасував її до сідла Вулкана і вже збирався був перетворити Карину на кобилу, аж раптом із глибини лісу долинуло кінське іржання. Кішка тут-таки нявкнула, а Вулкан голосно форкнув, збираючись заіржати у відповідь, проте Марк миттю зреагував і примусив його мовчати.

— Сюди хтось їде, — пошепки мовила Беатриса. — Ховаймося!

Марк схопив Вулкана за вуздечку й потяг його вглиб чагарнику. Беатриса з Кариною на руках подалася слідом за ними.

— Хто це може бути? — схвильовано запитала вона, коли вони опинились у хащах.

— Хотів би я знати, — похмуро відповів Марк, трохи розсунувши гілля і напружено вдивляючись у лісові нетрі. — Боюсь, на появу друзів нам не варто розраховувати. Порядні люди в таких місцинах велика рідкість.

Нарешті між деревами забовваніли постаті трьох коней, на двох із яких їхали вершники — чоловік та жінка. На такій відстані Марк не міг розгледіти їхні обличчя, але обоє, безумовно, були молоді, надто ж жінка, яку радше слід було назвати дівчиною. Вдавшись до свого чаклунського зору, Марк виявив, що дівчина прикриває себе та свого супутника надзвичайно потужним силовим щитом.

— Вони їдуть точнісінько слідами викрадачки, — сказала Беатриса. — Або ж нашими слідами… Та поглянь, Марку: вони ніби крадуться, раз по раз роззираються, а дівчина ще й тримає силового щита. Тоді виходить, що вони не заодно з відьмою.

— Це мене трохи обнадіює. Але не дуже. Навіть якщо вони вороги відьми, це ще не означає…

Марк не договорив, бо цієї миті Карина вислизнула із сестриних рук, продряпалася крізь чагарник і притьмом помчала назустріч прибульцям. Беатриса подумки гукала їй услід, вимагала повернутись, але кішка не слухалася її й бігла далі.

Кінь, на якому сиділа дівчина, заіржав, легенько збрикнув, а слідом за тим пролунав гучний голос, що говорив коруальською мовою з характерним кінським акцентом:

— Овва! Це ж Фріда, кицька лейтенанта Ларсона. Як вона тут опинилася?

Дівчина щось сказала, але надто тихо, щоб можна було розібрати її слова, подивилася на Карину, яка вже підбігла до них і тепер терлася об ноги її коня, а потім скерувала погляд прямісінько на чагарник, за яким ховалися Марк із Беатрисою.

— Ну все, нам гаплик, — понуро констатував Марк. — Вони знають попереднього господаря кішки, а отже, з ним заодно.

— Не конче, — заперечила Беатриса. — Ти ж сам казав, що Карину використовували для маскування, тому її можуть занти й люди, ніяк не пов’язані з чорною маґією. А ще зваж, що в дівчини кіт-перевертень, самець. Я дуже сумніваюся, щоб слуги Нижнього Світу ризикували заводити дружбу із самцями.

Тим часом дівчина та її супутник після короткої наради рушили далі; тепер вони прямували просто до схованки Марка та Беатриси. Карина плуталася під ногами в жеребця, але той був обережний і на неї не наступав.

— Що ж робити, Марку? — запитала Беатриса, яку мало не тіпало від страху. — Що робити, коли вони все-таки виявляться ворогами?

— Боюсь, залишається тільки молитися, — відповів Марк безпорадно. — Судячи із сили щита, проти цієї дівчини ми не маємо жодного шансу. Вона здатна вбити нас одним своїм поглядом…

Коли прибульці над’їхали ближче, Беатриса міцно стисла братове плече, а з її грудей вихопився полегшений стогін.

— Марку, ми врятовані! Вони не вороги!

— Це чому? Бо дівчина така вродлива? Але ж і лихі відьми бувають…

— Та ні! Вона не може бути лихою. Її надіслали, щоб допомогти нам. Пам’ятаєш, я розповідала про чоловіка та двох хлопців зі свого видіння?

— Так. І що?

— Менший з них дуже схожий на цю дівчину. Вони напевно родичі. Можливо, брат і сестра. А хіба може сестра янгола служити темним силам?…

Геть проіґнорувавши Маркові застереження, Беатриса з піднятими догори руками вийшла із заростей і сказала ламаною коруальською:

— Будь ласка, не чіпайте нас. Ми не вороги.

Дівчина рвучко зупинила свого коня — чи, може, той сам зупинився, з власної ініціативи. Обоє приголомшено втупились у Беатрису і хором вигукнули:

— Цвітанко?!

Та це була не Цвітанка. Меншої сестрички Владислава більше не було серед живих, а її