Коли дивишся в безодню - Олег Євгенович Авраменко

парі головна роль відводиться саме Міранді, а він має супроводжувати її й усіляко сприяти їй у місії. А оскільки цей наказ було віддано самим Веліалом, то виходило, що ця дівчина не просто з молодих та ранніх і не просто корчить із себе велике цабе, а насправді є важливою персоною, може, навіть важливішою за деяких адептів.

А ще Ларсон не міг позбутися враження, що десь уже бачив Міранду. Її обличчя здавалось йому туманно знайомим, та хоч як він напружував свою пам’ять, нічого пригадати не міг.

Міранда повернулася від струмка вмита й посвіжіла. Поставивши перед Ларсоном казанець з водою, вона сказала:

— Це для чаю. — Відтак зміряла оцінливим поглядом бідненький асортимент харчів, що їх він розклав на скатертині, і додала: — Мої припаси також вичерпуються. Поки не доберемося до найближчої населеної Грані, доведеться полювати. — Вона підійшла до навісу біля намету й повернулася з невеликою каструлею. — Тут рештки вчорашнього рагу з кролика. Розігрій, з’їмо разом. Тарілки та ложки знайдеш під навісом. Також там є хліб, чай, цукор, сіль і все інше.

Перш ніж він устиг подякувати за частування, Міранда поставила каструлю на траву і сховалася в наметі. Невдовзі звідти долинули шурхіт та совання, характерні для людини, що намагається вдягнутися сидячи. Ларсон знизав плечима і, прибравши кришку, зазирнув до каструлі. Вчорашнє рагу мало дуже апетитний вигляд і здавалося зовсім свіжим — на нього було накладено дуже майстерні чари, що вберігали їжу від псування.

„Цікаво, “ — думав Ларсон. — „Де ж я її бачив? А що бачив, це точно. Може, якось мигцем, випадково, не знаючи, хто вона насправді, а вважаючи її звичайною дівчиною?… Мабуть, що так.“

До нього підбігла кицька Фріда і стала тертись об його ноги. Він почухав її за вухами і пригостив шматком солонини. Не поділяючи господаревої неприязні до цього продукту, кішка завзято допалася до їжі. А Ларсон сумно дивився на неї, розуміючи, що далі вона з ним не поїде. Члени Темних Братств не любили котів-перевертнів і використовували їх лише вряди-годи, винятково для маскування — переважна більність простих людей навіть у думках не припускали, що господарі таких котів можуть виявитися чорними чаклунами. Ларсон не поділяв неґативного ставлення своїх товаришів до перевертнів, а до Фріди, яка чотири роки тому потрапила до нього ще малим кошеням, навіть устиг прив’язатися. Він хотів залишити її на Істрі, та, на жаль, у мить його втечі всі звичайні коні перебували під наглядом, і намагатися поцупити одного з них видавалося ризикованим. Отож довелося їхати на кішці. А тепер його нова супутниця напевно вимагатиме, щоб він позбувся тварини. Тільки б не наполягала на вбивстві…

Коли хвилин за десять Міранда вийшла з немету, рагу вже було розігріте, а в казанці з щойно скип’яченою водою заварювався чай. На дівчині був темно-синій костюм, що щільно облягав її струнку постать, і короткі черевики з м’якої коричневої шкіри. Каштанове волосся було зачісане незад і зібране на потилиці у вузол, скріплений простенькою заколкою, а в її вухах виблискували маленькі сережки. Більше ніяких прикрас на ній не було — так само, як і косметики на обличчі.

Міранда вмостилася на траві перед скатертиною й поклала в свою тарілку трохи рагу.

— Решта твоя, — сказала вона. — Зранку я багато не їм. А в тебе дуже голодний вигляд.

Ларсон подякував і відмовлятися не став, бо справді зголоднів. Вірніше, не так зголоднів, як знудьгувався за нормальним харчем — адже протягом всіх тринадцяти днів подорожі Рівниною мусив задовольнятися сухарями та солониною, єдиним, що встиг прихопити із собою, коли похапцем залишав Істру, а також фруктами й овочами, які збирав дорогою. Він не мав часу, щоб полювати, патрати дичину та готувати собі їжу, оскільки квапився на зустріч з Мірандою і змушений був проводити в сідлі по чотирнадцять годин на добу. Після таких інтенсивних переходів йому заледве вистачало сил, щоб нашвидкуруч перекусити, встановити захисний купол і відразу ж завалитися спати.

Якийсь час вони їли мовчки. Ларсон знай ловив на собі її погляд — допитливий, вивчальний, оцінливий. Вона дивилася на нього зовсім не як тринадцятирічна дівчина-підліток; це був погляд дорослої жінки, що бачила перед собою чоловіка і зважувала в думках, чи варто з ним зв’язуватися. За тридцять чотири роки свого життя Ларсон звик до таких поглядів з боку жінок; проте зараз перед ним була не жінка, а ще майже дівчинка, і від її дорослого погляду йому робилося ніяково…

— Ти давно тут? — нарешті запитав він.

— Уже третій день, — відповіла Міранда, відсунувши від себе порожню тарілку й наливаючи до своєї чашки чаю. — Взагалі, я думала, що приїду після тебе, а вийшло навпаки.

— Я поспішав щодуху, — запевнив її Ларсон. — Сумніваюся, що зміг би їхати швидше.

— Я ні в чому тебе не звинувачую, — заспокоїла його дівчина. — Схоже, Господар обрав місце для нашої зустрічі з таким розрахунком, щоб дати мені двійко днів для відпочинку — я вже довгенько в дорозі. До речі, я відчуваю, що перстень при тобі. Дай мені його.

Ларсон мовчки видобув з потайної кишені куртки нічим не примітний перстень із зеленкувато-жовтим каменем і передав Міранді. Вона пильно оглянула його зусібіч, а потім поклала перед собою на скатертину.

— От і добре. Доп’ю чай і розберуся з ним.

— Гадаєш, він допоможе знайти Сандру?

— Ні. Якраз навпаки: наразі він заважає мені в пошуках. На ньому є один характерний відбиток, який я виразно відчуваю. А оскільки Сандра тривалий час носила перстень, на ній мав залишитися слабкий слід цього відбитка. На жаль, я не можу його відчути через наявність набагато сильнішого джерела. — Вона поглянула на перстень. — Зараз я заблокую його випромінення, щоб воно не перешкоджало мені. І тоді, можливо, зумію виявити розташування нашої втікачки.

— Тепер зрозуміло, — кивнув Ларсон. — Отже, Господар Веліал не дарма офірував моїм становищем в ордені.

— Він нічого не робить дарма, — вагомо сказала Міранда. — Хоча, треба сказати,