Коли дивишся в безодню - Олег Євгенович Авраменко

— То хто ж він?

— Спитай про це в княгині Мар’яни. Мені ти не повіриш, а їй — так. Нехай вона розповість тобі, хто батько твого чоловіка. І тоді ти збагнеш усе. Тобі стане зрозуміло, що я обманював Владислава, пропонуючи йому піти до мене на службу. Це так само неможливо, як тобі народити від нього дитину. Мені потрібна лише ти — а його я прагну знищити.

Я хотіла запитати, чому ж тоді він не наказав своїм всюдисущим слугам убити Владислава, але вчасно прикусила язика. Проте мій швидкоплинний порив не пройшов повз Веліалову увагу. Він гидко посміхнувся і сказав:

— Ти, мабуть, хочеш знати, чому Владислав досі живий. Охоче відповім. Суть його природи така, що його мало вбити, його треба занапастити. І в цьому я покладаю великі надії на тебе. Певною мірою ти вже служиш мені, всупереч своїй волі допомагаючи знищити Владислава. Самою своєю присутністю, тим, що живеш із ним, ти послаблюєш його, невідворотно наближаєш до загибелі. І коли зведеш його зі світу, в тебе залишатиметься один-єдиний шлях — служити мені, служити свідомо й добровільно, здійснити давнє призначення й посісти гідне місце як у земному світі, так і в Потойбіччі. Ось чому я не наказую вбити тебе. Ти не ворог мені — а мій вороже налаштований союзник. Дуже цінний союзник: навіть у протистоянні мені ти служиш моїм інтересам. — Веліал повільно підвівся. — Шкода, що ти така вперта, Інґо. Якби ми діяли спільно, нашому тандемові не було б рівних. Ми підім’яли б під себе решту Господарів і поклали б край шкідливому багатовладдю в Нижньому Світі. А згодом ти перевершила б навіть мене, свого творця. Ти мій найбільший успіх і моя найприкріша невдача. Адже це я створив тебе такою, яка ти є; я більшою мірою твій батько, ніж Ґарен де Бресі, й більшою мірою твоя матір, ніж Аліабела д’Івейн. Проте ваш Метр, чума на його голову, втрутився в мої плани і заледве не зруйнував їх… — Із цими словами Веліал підійшов до шафи й відкрив таємний хід. Я не стала перешкоджати йому, бо просто не мала на це сил. А він після паузи продовжив: — Заледве — та не до кінця. Ми ще маємо шанс порозумітися. Гарний шанс. Тому я не прощаюся з тобою, а лише кажу „до побачення“.

Веліал недбало махнув рукою і зник у темному отворі в стіні. А шафа повернулася на своє місце.

Я й далі сиділа на стільці, тупо дивлячись у порожнечу перед собою. Понад усе мені зараз хотілося вмерти — поринути в морок небуття та бездумності, так і не довідавшись, хто є батьком Владислава, чому ми з ним несумісні, як я можу самою лише своєю присутністю занапастити його. Я щосили переконувала себе, що Веліал збрехав, що своєю брехнею він прагнув викликати в мене почуття безнадії, приреченості, безвиході, примусити мене змирися з моїм призначенням, скоритися йому… І водночас я дуже боялася, що він сказав правду. А ще боялася, що смерть не подарує мені такого жаданого полегшення, що після життя не буде небуття, а буде інше життя, вічне та жахливе, позбавлене надії на порятунок. Не виключено, що саме до самогубства, як найвірнішого способу заволодіти моєю душею, й підштовхував мене Веліал своїми словами…

За моєю спиною пролунав якийсь шурхіт. Я рвучко повернулась і тієї ж таки миті почула злякане шепотіння:

— Все гаразд, Інґо, це я…

У дверях кабінету стояв Ґуннар, блідий мов мрець. Погляд його осклілих очей зацьковано блукав по кімнаті.

— Не бійся, кузене, — сказала я втомлено. — Тут більше нікого немає.

— Він пішов?

— Так. Ти багато почув?

— Майже все, — відповів він, з осторогою проходячи до кімнати. — Коли я ввійшов у бібліотеку, ти саме питала в нього, як він сюди потрапив.

Я понуро кивнула:

— Отже, нічого важливого ти не пропустив.

— Це… це справді був Веліал? Той самий?

— Так, той самий. Тобі не страшно бути зі мною в одній кімнаті?

Ґуннар нервово смикнувся, ніби хотів відсахнутись, та потім опанував себе і з удаваною сміливістю підступив до мене.

— Страшно, — визнав він. — Аж до дрижаків. Коли я збагнув, з ким ти розмовляєш, то мало не чкурнув звідси.

— Проте залишився.

— Так, залишився. — Ґуннар опустився переді мною навпочіпки. Його сині очі промінилися страхом та жалістю. — Ти ж дочка моєї сестри, Інґо, і в твоїх жилах тече половина моєї крові. Я не міг просто втекти й забути про все. Після цього б перестав поважати себе… Чим я можу допомогти тобі?

Я гірко зітхнула:

— Боюся, що нічим, Ґуннаре. Метр намагався, та в нього, схоже, нічого не вийшло.

— Так гадаєш? Віриш тому, що сказав Веліал?

— Не знаю. Я не хочу в це вірити, але не все залежить від мого бажання.

Я підвелась, обійшла Ґуннара й зупинилася біля шафи, за якою починався таємний хід. Здається, Веліал казав, що він веде до княжих покоїв — а їх і досі займала Владова мати. Тож є шанс, що я зможу зустрітися з нею без свідків…

— Маю дещо зробити, — сказала я, повернувшись до кузена. — Зачекаєш мене з півгодини? Не втечеш?

Ґуннар рішуче кивнув:

— Не втечу. — Він секунду помовчав, пильно дивлячись на мене, потім знову заговорив: — Знаєш, Інґо, мені здається, що зараз чую голос Аліабели. Вона просить, щоб я не залишав тебе в біді. Хіба я можу не послухатися сестри…

Коли Свен Ларсон прибув у вказане місце, там щойно лише займався світанок. Ще раз перевіривши своє розташування й остаточно переконавшись, що це потрібна йому Грань