Коли дивишся в безодню - Олег Євгенович Авраменко

розшукуючи кількох овець, що відбилися від отари, бачили поблизу замку вогні. Втім, користі від них було мало — в долину вони не спускалися, тож нічого, крім самих вогнів, не помітили. Єдина конкретна інформація, яку вдалося з них витягди, полягала в тому, що це відбулося в ніч з 27-го на 28-е листопада. Дату вони пам’ятали точно, бо саме цієї ночі, за місцевим повір’ям, відбувався щорічний шабаш чорних відьом. Можна лише уявити переляк забобонних селян, коли вони побачили, що в долині, яку всі вважали проклятою, хтось є.

Таємничі відвідувачі були дуже обережні й старанно прибрали за собою. Проте люди командора Дай Чженя були досвідчені слідопити, вони винишпорили всеньке дно озера, обстежили кожен клапоть земної поверхні й назбирали вдосталь свідчень того, що на початку весни тут провела кілька днів невелика група людей, від п’яти до десяти осіб. Не залишалося жодних сумнівів, що серед них була й Сандра — крім знайденого котом персня, інквізитори виявили неподалік від озера зігнуту і втоптану в землю золоту шпильку з бурштиновою голівкою, цілком ідентичну тим, що були в мене. Невелику партію таких шпильок виготовили на моє замовлення в королівській ювелірній майстерні, і ще на початку літа я поділилася ними із Сандрою.

— Чудасія та й годі, — висловив свою думку Владислав, спантеличено оглядаючи розкладені на брезенті „трофеї“ інквізиторів: кілька брудних ганчірок, пару ґудзиків, обривки ниток, клапті паперу, дерев’яні стружки, вуглини, шматки мідного дроту, блешню з гачком, скалки битого скла та інше сміття. — Що Сандрі знадобилося на Істрі? З якого дива вона їхала в таку далечінь?

— Можливо, — припустив Ґуннар, скоса зиркнувши на мене, — вона хотіла народити свого сина там, де народився його батько?

— Схоже на те, — незворушно сказала я. — І схоже, вона ледве встигла.

— У тім-то й річ, — підхопив Владислав. — Коли Сандра втекла, до пологів їй залишалося тижнів одинадцять, максимум дванадцять. Ми згаяли на дорогу вісім тижнів — і це при тому, що їхали експресом до самого кінця Маґістралі. А Сандра могла доїхати лише до Забороненої Зони, а потім ще майже місяць добиралася Рівниною до Істри. Зважаючи на те, що жоден звичайний поїзд не йде по такому довгому маршруту і їй довелося зробити щонайменше п’ять чи шість пересадок, то взагалі виходить, що її шанси потрапити сюди вчасно були мізерні.

— Не конче, — флеґматично зауважив Джозеф Арно. — Вона також могла їхати експресом. З огляду на обставини її втечі — а саме, відсутність слідів і свідків, так воно, найпевніше, й було. Високопоставлені спільники Сандри мали досить влади та ресурсів, щоб улаштувати їй комфортну й швидку подорож не лише до границі Зони, а до самого кінця Маґістралі.

Кажучи про високопоставлених спільників, Арно явно натякав на Ференца Кароя та його довірених помічників. Він поділяв поширену думку, що Сандрине зникнення було спланованою акцією найвищого керівництва Інквізиції, а ми не збиралися переконувати його у протилежному.

— Слушна ідея, — сказав Владислав. — Обов’язково треба зробити запит про всі експреси, що їхали по Маґістралі в напрямку Основи у вересні та жовтні минулого року.

— Мені вже спадало це на думку, — кивнув Арно. — Ще годину тому я зв’язався з одним моїм знайомим з міністерства транспорту і попросив його переглянути записи. А нещодавно отримав відповідь.

— Ну і?

— Різних експресів було понад два десятки. Проте більшість були місцеві і лише три з них ішли з кінця в кінець Маґістралі. По-перше, два інквізиторські кур’єри, що доправляли на Основу чергову зміну патрульних. По-друге, приватний потяг, що прямував з Бетики на Мескену — одну незначну Грань біля самої границі Зони. На ньому їхав патріарх Несторіанської Церкви Іларій для участі в церемонії беатифікації якогось там місцевого подвижника… — Він замовк, здивований виразом наших облич. — А що тут такого?

— Та ні, нічого, — сказала я, опанувавши себе. — Нічого особливого… То коли відбулася поїздка патріарха?

— Його експрес вирушив з Бетики одинадцятого вересня і прибув на Мескену тринадцятого жовтня. — Арно, звичайно, зрозумів, що нам щось відомо, проте стримав свою цікавість і не став вимагати пояснень. — А з Вічного Міста до Бетики можна доїхати менш ніж за тиждень — на цьому відтинку Маґістралі потяги ходять швидко й часто. Тож Сандра без проблем встигала на патріарший експрес. А по прибутті на Мескену мала вдосталь часу, щоб дістатися до Істри.

Владислав подякував йому за інформацію, потім узяв мене за руку і відвів убік.

— Ну, що думаєш, Інно? — тихо спитав він.

— Навряд чи це простий збіг. Ми мусили відразу здогадатися, що тут не обійшлося без найсвятішого Іларія — від кого ж іще Сандра могла довідатися про твою батьківщину.

— І справді, — погодився Владислав. — Все вказує на те, що патріарх по самісінькі вуха замішаний у цій історії. Можливо, він навіть був ініціатором Сандриної втечі. — Чоловік похитав головою. — Оце так сюрприз!…

Однак сюрпризи на цьому не закінчилися. У другій половині дня, коли інквізитори вже закінчували прочісування долини, виявилося, що зник лейтенант Свен Ларсон. Востаннє його бачили десь опівдні, коли він прямував до перевалу, де була розташована найближча Вуаль. Дай Чжень категорично заперечував, що давав йому якесь доручення. Весь цей час командор був певен, що його заступник з десятком підлеглих обшукує чагарники на протилежному березі озера.

Коли до вечора лейтенант не повернувся і ніяк не дав про себе знати, стало зрозуміло, що він дезертував. Саме тоді з’ясувалася ще одна прикра обставина: знайдений Леопольдом перстень було підмінено майстерним муляжем. Ретельне вивчення цього муляжу засвідчило, що його виготовили із застосуванням чорної маґії. І зробив це, безперечно, Свен Ларсон…

*

Украй схвильовані подіями минулого дня, ми з Владиславом лягли спати лише після півночі, та попри втому нам ніяк не вдавалося заснути. Ми лежали поруч у широкому ліжку, час від часу перемовлялися, а в думках нас опосідало безліч дражливих „як“, „навіщо“ і „чому“.

Зокрема, дуже непокоїло