Коли дивишся в безодню - Олег Євгенович Авраменко

— Звучить дуже заманливо, — сказала я, коли Ґуннар замовк в очікуванні моєї реакції. — Та схоже, що в цій бочці меду не обійшлося без ложки дьогтю.

— На жаль, так. Біда в тому, що шкура, надаючи людині могутність, водночас здобуває над нею величезну владу. Досить лише один раз вдатися до її допомоги, щоб потім до скону опинитися в цілковитій залежності від неї. Король Івейн повсякчас носив шкуру аж ніяк не з власної волі — він просто не міг без неї обходитися. У своєму заповіті він попереджав, що хоча шкура не губить душу і не шкодить здоров’ю, вдаватися до її допомоги слід лише в крайньому разі, коли над країною нависне смертельна загроза. Лев’яча шкура Івейна стала символом нашого роду, і за весь цей час лише один король Ліону, Ґавейн Третій, що жив дев’ять сторіч тому, зважився надягти її. Добром це не закінчилося, і трагічна долі короля Ґавейна стала суворою пересторогою для всій його нащадків.

— У такому разі, — обережно мовила я, — може, воно й на краще, що Женес викрав шкуру. Тепер ні в тебе, ні твоїх дітей, ні в онуків не виникне спокуси скористатися нею.

Ґуннар енерґійно скуйовдив своє коротко підстрижене солом’яне волосся.

— Мабуть, твоя правда. Адже я таки піддався спокусі — мене врятувало лише те, що шкура не потрапила до моїх рук. Ґвардійський загін, який за моїм наказом перевозив шкуру з Руана до Альбіни, зазнав по дорозі нападу Женесової зграї. Всіх ґвардійців, за винятком одного, було вбито, а той, що дивом уцілів, стратився розуму, спостерігаючи зі свого сховку, як розбійники патрали тіла його товаришів…

— Стривай! — урвала я кузенову розповідь. — Ти, часом, говориш не про той напад, що стався неподалік від Шато-Бокеру за кілька днів до нашого прибуття на Аґріс?

— Саме про нього, — підтвердив Ґуннар. — До речі, якраз із цієї причини Женес не напав на вас іще зранку. Розбійники, які вціліли після штурму замку, на допиті розповіли, що він повернувся лише надвечір і відразу наказав іти приступом на Шато-Бокер. А до того Женеса не було на Аґрісі, він відвозив лев’ячу шкуру в своє лігво, розташоване десь на безлюдній Грані. Серед бранців знайшлося двоє, що кілька разів супроводжували його туди, проте вони не були чаклунами, тому не змогли вказати дорогу.

— Це лігво так і не знайшли?

— Ні. От якби я бодай раз надягав шкуру, навіть не користаючись її силою, тоді інша річ — я б міг відчувати її й за допомогою сильнішого чаклуна знайти до неї дорогу.

— То ти шкодуєш про втрату? — пильно подивившись на нього, запитала я.

Ґуннар збентежено відвів очі.

— Не знаю, Інґо. Хай там як, а це сила. Могутність. Доступ на Трактову Рівнину… Тобі важко зрозуміти мене — все те, про що я лише мрію, ти маєш від самого народження.

Що я могла на це сказати? Хіба поспівчувати йому. Ґуннар належав до категорії слабких чаклунів з проміжним даром, що їх інквізитори відносили до так званої „ґрупи ризику“. Понад дев’яносто відсотків усіх чорних чаклунів були вихідцями з цього середовища — на відміну від звичайних відунів, вони мали досить розвинені здібності, щоб повною мірою опанувати інфернальні сили. І в нагороду за вірну службу Нижній Світ давав їм те, на що поскупилася природа — зокрема, можливість подорожувати Трактовою Рівниною. А коли до цього додати тривале життя, практично повну відсутність хвороб, швидке загоювання ран, то стає зрозумілим, чому так багато людей погоджуються служити стихії, що ставить собі за мету знищення світу земного.

— І який же стусунок має ця історія до твоїх снів? — запитала я.

Ґуннар закурив другу сигарету поспіль і, зробивши затяжку, відповів:

— Мені сниться ця шкура. Не якась схожа на неї, а саме Івейнова — я впізнав її за особливими золотими застібками на передніх лапах. Вперше вона мені наснилася ще у Вічному Місті, за кілька днів до нашого від’їзду. Я бачив юнака… ні, навіть не юнака, а хлопчака років тринадцяти чи чотирнадцяти, що стояв посеред якоїсь кімнати — чи то кабінету, что то алхімічної лабораторії. На ньому була Івейнова шкура, в руках він тримав важкий срібний меч і дивився на двері, які з іншого боку хтось намагався виламати. Проте хлопець не став цього чекати, а сам вибив їх… не руками й не ногами — маґією. Принаймні, мені так здалося, бо двері раптом зірвалися з завіс і вилетіли в коридор, придавивши до протилежної стіни двох… — Ґуннар зам’явся. — Язик не повертається назвати їх людьми. Гадаю, то були демони в тілах мерців. Тобто зомбі… Коротше, двох із них розчавило дверима, а двоє вціліли і відразу вдерлися до кімнати. Одного з них хлопець знищив вогнем, іншого — мечем. Потім загасив пожежу, вийшов з кімнати і ґвинтовими сходами спустився на замкове подвір’я, де…

— То він був у замку?

— Так. У єдиній уцілілій вежі старого напівзруйнованого замку.

— Зрозуміло. І що далі?

— На виході з вежі хлопець натрапив на ще одного зомбі, дуже незграбного, схоже, покаліченого. Він легко впорався з ним, потім обійшов вежу і вбив шостого зомбі — як з’ясувалося, останнього. Тут хлопцеві нерви не витримали, він упав на землю й заплакав.

— До речі, можеш показати його картинку?

— Спробую.

Хоча Ґуннар був слабким чаклуном, передане ним зображення виявилося дуже чітким і детальним — він мав неабиякий художній хист, який з надлишком компенсував брак його маґічних здібностей. З картинки на мене зосереджено дивився надзвичайно вродливий, мов дівчина, хлопець років чотирнадцяти, темноволосий, сіроокий, міцної, хоч і не атлетичної, статури. У правій руці він стискав руків’я меча зі срібним лезом, щонайменше метр завдовжки. Одягнений був у світло-коричневий дорожній костюм, поверх якого було накинуто плямисту лев’ячу шкуру. Передні лапи