Коли дивишся в безодню - Олег Євгенович Авраменко
Світозар силувано посміхнувся:
— Вустами котів говорить мудрість. Шкода, звичайно, руйнувати родову твердиню, але нічого іншого не залишається. Адже замок цілком можуть уподобати розбійники або, не доведи Господи, сатаністи. Чутки про це вже ходять: розповідають, що якось уночі наприкінці лютого в долині бачили вогні. Не знаю, чи правда це, чи селянам просто привиділося — не дарма ж кажуть, що хто боїться, у того в очах двоїться. Та в кожнім разі, приємного тут мало. Краще знищити замок, ніж дозволити, щоб він перетворився на чиєсь кубло.
— Мабуть, твоя правда, — погодилась я.
А Владислав, схоже, збирався запропонувати братові допомогу в знесенні замку — для нас не склало б труднощів за які-небудь чверть години стерти все це кам’яне громаддя на порох. Проте останньої миті він передумав, збагнувши, що тим самим натисне на Світозара, змусивши його прийняти те чи інше рішення. Делікатність ситуації полягала в тому, що мій чоловік, як старший син Огнеслава та Мар’яни мав більше прав на княжий престол, ніж його менші брати. І хоча всі розуміли, що Владиславові потрібен батьківський спадок так само, як рибі парасолька, в його присутності Світозар почувався трохи невпевнено. Та аж ніяк не від страху втратити владу — просто він і досі чманів на одну думку про те, що має старшого брата, принца Священної Імперії, який незабаром стане верховним королем Граней.
Наш загін розпочав спуск у долину до занедбаного замку, де двадцять шість з гаком років тому народився Владислав і звідки через два місяці після народження його викрав Рівал де Каерден. Ми рухалися в середині колони, а в голові та хвості їхало по три десятки інквізиторів, загартованих у боротьбі з нечистю бійців. Вони супроводжували нас від самого Вічного Міста і за цей час встигли небриднути нам своєю постійною пристністю та надмірною опікою. Ференца Кароя жахала одна думка про те, що ми можемо вскочити в якусь халепу, тому приставив до нас роту найвідбірніших воїнів, що мали пильнувати нас мов зіницю ока. Особисто я вважала це марною тратою сил: якщо на чоловіковій батьківщині нам судилося вклепатися в історію, як це сталось на Аґрісі, то ми неодмінно вклепаємось у неї, хоч би нас охороняла й ціла дивізія інквізиторів.
На Істру ми прибули дев’ять днів тому, витративши на дорогу майже два місяці. Владислав, що розраховував вкластися в шість, максимум у сім тижнів, був дуже незадоволений і звинувачував у цьому жіночу частину нашого загону. Добре хоч те, що свої претензії він тримав при собі й публічно їх не висловлював, а обмежився лише тим, що знайшов винних і тишком-нишком вішав на нас усіх собак.
Певною мірою він, звичайно, мав рацію — та тільки певною мірою. Я не знімаю з себе та своїх супутниць відповідальності за кілька згаяних днів на останньому відтинку шляху, коли поблизу Основи ми залишили Головну Маґістраль і поїхали дикою Рівниною. Проте Владислав, окрім тих кількох днів, ставив нам на карб іще мало не тиждень затримок на Маґістралі, а це вже цілковита нісенітниця. По Маґістралі ми подорожували паровим потягом — найшвидшим видом транспорту на Гранях, і хоча за сучасними земними мірками його швидкість можна сміливо назвати черепашою, тут це був справжній експрес. До того ж, нам було надано „зелену вулицю“, решта поїздів поступалися нашому дорогою і часом по кілька годин простоювали на станції в очікуванні, коли ми проминемо їх. Отож усі чоловікові нарікання, що ми могли б їхати швидше, були позбавлені всіх підстав… Мається на увазі, всіх розумних підстав, оскільки його пропозицію зупинятися лише для поповнення запасів продовольства та палива розумними назвати не можна. Гаразд, якби йшлося про кілька днів, у крайньому разі, тиждень, але провести понад місяць у тісному замкненому просторі, обмеженому трьома ваґонами нашого потяга, це вже занадто. Так недовго й здуріти.
Утім, я чудово розуміла Владислава. Йому так кортіло чимшвидше потрапити на Істру, що навіть ті півгодинні зупинки вранці та ввечері, щоб ми могли прогулятися й трохи розім’яти ноги, здавалися йому цілою вічністю. А ще його дратував натовп моїх наближених — натовпом він називав трьох дівчат, Сару, Сесиль та Ґрету, що їх я взяла з собою в подорож. Можна подумати, він їхав сам-самісінький! Владів особистий почет складався з чотирьох людей — Штепана Сіміча, його брата Йожефа, Шако Оріарса та кадета Інквізиції Джозефа Арно, з яким він найближче зійшовся за час нашого перебування у Вічному Місті.
Проте Владислав мав свою арифметику — він рахував за кількістю продукованих децебелів і небезпідставно стверджував, що кожна з моїх фрейлін молотить язиком більше, ніж усі його наближені разом узяті. А якщо до дівчат додати Леопольда, який ніколи не відзначався надмірною мовчазністю, і його синочка, не менш балакучого, ніж татусь, то можна уявити, які концерти вони влаштовували від нудьги.
Та врешті ця гра на нервах залишилася позаду, і впродовж останнього тижня Владислав перебував у благодушному настрої, спілкуючись із недавно знайденою ріднею. Особливо він радів сестрам, про яких мріяв усі двадцять шість років свого життя. Тепер у нього з’явилося відразу три сестри — Мирослава, Любава та Цвітанка. А може, й усі чотири — у свої сорок років княгиня Мар’яна виглядала заледве на тридцять, а поводилася з безпосередністю двадцятирічної дівчини, і просто не йнялося віри, що вона має дорослих дітей. Як на мене, це й на краще: зайва сестра ніколи не завадить, а от дві матері — це вже занадто. Як і два батька, до речі. Можливо, саме цим пояснювалася моя холодність до герцоґа Бокерського: десь у глибині душі я боялася, що, визнавши в ньому батька, тим самим зраджу іншого — того, кого змалку звикла називати татом…
Кроків за п’ятдесят від найближчої ділянки випаленої землі, неподалік від озера, начальник нашої охорони командор Дай Чжень наказав загонові зупинитися, потім розвернув коня й під’їхав до нас.
— Ваші високості, прошу вас залишатися тут, — заговорив він шанобливо і водночас твердо, як людина, що чекає заперечень, але сповнена рішучості наполягти на своєму. — Спершу я маю оглянути замок і переконатися, що там вам нічого не загрожує.
