Коли дивишся в безодню - Олег Євгенович Авраменко
Едвін ван дер Мер ще дужче зніяковів, і Кристина збагнула, що надто захопилася. Гріх загравати зі священником — хай навіть його церква не вимагає від своїх служників обітниці цнотливості.
— Гаразд, — сказала вона після паузи. — Нам справді не варто залишатися тут на ніч. Що швидше ми заберемося з очей Інквізиції, то краще… До речі, ви не знаєте, чим викликані ці перевірки?
— Точно не знаю, але певні припущення маю. Те ж саме коїлося на Маґістралі навесні минулого року, коли принц Владислав та принцеса Інґа прямували з Основи до Вічного Міста.
— І що це означає? — запитала Кристина. — Що тепер вони їдуть на Основу? Але ж вони збиралися в інший бік, на Інжину батьківщину.
— Отже, їхні плани змінилися. Я здогадуюся, куди вони можуть їхати, але… — Едвін ван дер Мер зам’явся. — Розумієте, панно, мене просили нічого не розповідати вам. Я просто посланець, що має супроводжувати вас… до відомої вам особи. А вона вже сама розкаже вам про все.
— Я навіть не можу запитати, як у неї справи?
— З нею все гаразд, запевняю вас. І не тільки з нею — сподіваюсь, ви розумієте, кого я маю на увазі.
Очі Кристини рідісно зблиснули.
— Атож, розумію. Саме це я найбільше хотіла почути. — Вона трохи помовчала, потім сказала: — Ну що ж, треба збиратися в дорогу. У вас уже все готове?
— Я готовий ще з учорашнього дня, — відповів Едвін ван дер Мер. — Лишилось тільки осідлали коней і завантажити на них речі. — Він підвівся. — Зараз я про це подбаю.
— Добре, — кивнула дівчина. — А я тим часом перевдягнуся.
Коли священник вийшов з кімнати, Кристина встала з крісла й жалісливо подивилася на себе в дзеркало. Вона щойно вбралася в цю гарну сукню, а тепер їй доведеться надягти дорожній костюм і продовжити мандрівку — і вже не по Маґістралі, а верхи на коні, дикою Рівниною. Перспектива провести найближчий місяць у похідних умовах неабияк лякала її, проте відступати Кристина не збиралася. Одного разу, чотири місяці тому, вона вже спасувала, побоялася надто круто змінювати своє життя й залишилась у Вічному Місті, про що згодом гірко шкодувала. На щастя, їй дали шанс виправити помилку — і вона його не змарнує.
Розділ 8
Сідх. Господар незадоволений
Чорний Емісар з’явився ввечері на тринадцятий день подорожі, коли Сідх зробив привал на нічліг і взявся обскубувати гладку куріпку, яку вполював годиною раніше, минаючи ліс, що аж кишів різноманітною дичиною.
Оскільки захисного купола довкола місця ночівлі ще не було встановлено, пекельна істота виникла за кілька кроків від Сідха і тієї ж таки миті мало не закінчила своє коротке земне існування на багатті, розпаленому для приготування барбек’ю. Емісар у подобі мандрівного монаха квапливо відсахнувся від вогню, загасив край свого сірого вбрання, що вже був затлів від жарин, яке розкидало багаття, і пробурчав:
— От лихо! Який же я незграбний! Трохи правіше — і мав би ти на вечерю смаженого Емісара.
Збагнувши, хто до нього завітав, Сідх миттю схопився на ноги і, крадькома витираючи об штани брудні долоні, відважив низький уклін.
— Вітаю тебе, мій пане!
Веліал — а вірніше, Чорний Емісар, у якого втілився Господар Потойбіччя, — опустився на траву і схрестив ноги.
— Дурень ти, Віші, — сказав він. — Тобто дурепа. Хіба жінки так уклоняються! Навіть у чоловічих костюмах вони не б’ють чолом об землю, а присідають у кніксені.
— Перепрошую, мій пане, — промимрив збентежений Сідх. — Я ще не звик…
— Гм. А я гадав, що ти звикав до цього ще чоловіком… Утім, годі про це. Сідай-но, в ногах правди немає. Не змушуй мене дерти голову.
У намаганні чимшвидше позбавити Господаря необхідності дивитися на нього знизу вгору, Сідх навіть не сів, а гепнувся додолу, відчутно забивши своє м’яке місце.
Веліал осміхнувся.
— А знаєш, Віші, в твоїй поведінці з’явилася якась дитяча безпосередність. Це чарівне юне тіло молодить твою душу та розум. Ти ще не сповна усвідомлюєш, який скарб тобі дістався. От, приміром, я прийшов, щоб задати тобі прочухана, але зараз мені просто язик не повертається для докорів.
— Для докорів, мій пане? — запитав Сідх, всередині аж похоловши від страху. М’який, майже лагідний тон Веліала нітрохи не ввів його в оману: Господар був злий і роздратований. — Я зробив щось не так?
— Атож. Залишив живого свідка твого втілення.
Сідх затремтів.
— Кого, мій пане? МакҐреґора? Одного з його помічників?… Але ж я був певен, що вони мертві.
— Ті не помлився. Всі семеро вмерли, тут ти не схибив. Проте в полоні в МакҐреґора був ще й брат-близнюк Беатриси фон Гаршвіц, якого за планом він мав убити й залишити тіло на якійсь безлюдній Грані. Я не сумнівався, що він так і вчинив, а насправді з’ясувалося, що цей йолоп накинув оком на хлопчиська, тому вирішив зберегти йому життя і згодом гарненько розважитися з ним. Ви, гомики, якісь ненормальні, чесне слово! Повсякчас змішуєте роботу з задоволенням.
— Як же так вийшло? — розгублено мовив Сідх. — Я ж оглянув усю вежу. І підземеллля також… Чи він був десь в іншому місці?
— Ні, він був у вежі. До того ж, у сусідній кімнаті з тією, де ти мився і перевдягався.
— У сусідній кімнаті? Це неможливо, мій пане. Я перевіряв її, там нікого не було. Щоправда, постіль було розстелено, але МакҐреґор говорив, що тримав там меншу сестру, Ребеку.
— І ще її брата Марка. Вочевидь, хлопчисько
