Коли дивишся в безодню - Олег Євгенович Авраменко

Владислав невдоволено насупився.

— А що там може загрожувати? Від часу Прориву минуло двадцять шість років, крім того, наприкінці січня замок уже оглядали ваші колеґи. Як я розумію, вони перевернули там усе догори дриґом, але нічого підозрілого не знайшли.

Проте старий інквізитор був невблаганний:

— Відтоді минуло понад місяць, мій принце. Хтозна, що могло статися за той час.

Між ними спалахнула чергова суперечка, у якій (чого й слід було очікувати) перемогу здобув Дай Чжень. Зрештою Владислав поступився і дозволив командорові діяти на власний розсуд.

„Знаєш, Інно,“ — подумки звернувся він до мене. — „Якби Дай Чжень та його люди були з нами на Аґрісі, вони б не пустили нас до вежі, коли починався Прорив. І тоді б уся Грань опинилася під владою Нижнього Світу. Адже для того, щоб зупинити глобальний Прорив потрібні зусилля щонайменше трьох сотень інквізиторів.“

Я з цим не погодилася й зауважила, що командор Дай Чжень зі своїм загоном напевно подолав би Женеса і не дозволив би йому відкрити шлях для пекельних вилупків.

„Це ще як сказати,“ — заперечив мій чоловік. — „Якби тут з’явився хтось на зразок Женеса, Дай Чжень відразу забрав би нас звідси, залишивши на Істрі одну, ну максимум, дві дюжини своїх людей. Адже його задача — охороняти нас, а все інше йому по цимбалах.“

На це я не знайшла, що відповісти.

Тим часом Дай Чжень, узявши з собою два десятки інквізиторів, рушив до замку. Разом з ним поїхав і Світозар, як господар цієї місцевості. А Штепан лише провів їх похмурим поглядом, у якому виразно читалося усвідомлення своєї цілковитої непотрібності. Формально він був капітаном нашої ґвардії, хоча насправді його підлеглі виконували суто церемоніальні функції — у звичайні дні стояли на посту біля входу до наших покоїв, під час усіляких урочистих заходів шикувалися в почесний караул, а коли ми виїздили в місто, супроводжували нас парадним строєм. Реально ж усіма питаннями нашої безпеки займався спеціальний підрозділ двірської варти, що складався винятково з інквізиторів, і поруч з ними Штепан почувався п’ятим колесом до воза. Проте йому гріх було скаржитися на своє становище — адже посада капітана королівської ґвардії була одною з найвищих у придворній ієрархії й відповідала ґенеральському званню. Певна річ, Штепанові хотілося приносити більше користі, але він був реалістом і задовольнявся тим, що мав.

Попередній огляд замку загрожував затягтися надовго, тому ми вирішили не чекати його закінчення верхи, а спішилися й перетворили своїх коней на котів. Владислав відпустив Леопольда погуляти, наказавши йому не відходити далеко, потім покликав до себе Джозефа Арно, вони разом усілися на траву й продовжили свою нескінченну розмову про захищені режими, паралельні потоки даних, обробники помилок та інші подібні речі.

Двадцятип’ятирічний Арно був родом з Основи і свого часу навчався в Ілінойському університеті, де спеціалізувався з кібернетичних систем та інформаційних технологій. Три роки тому він потрапив у поле зору Інквізиції — один з патрульних при випадковій зустрічі виявив у нього повноцінний чаклунський дар. Відтоді Джозефове життя круто змінилося, і з математика-програміста він перекваліфікувався на чаклуна, проте й далі був схиблений на комп’ютерах. У його особі Владислав знайшов однодумця, що так само пристрасно, як і він, мріяв про створення „чарівного комп’ютера“, який працював би на Гранях. Коли вони заводили про це мову й починали сипати спеціальними термінами, мені ставало нудно — до комп’ютерів я завжди була байдужа і, на відміну від чоловіка, нітрохи не страждала від їхньої відсутності. Мене приваблювали ті галузі фізики та математики, де більшість розрахунків проводилося не в числовому, а в аналітичному вигляді, і де для роботи потрібні тільки дві речі — ручка та аркуш паперу. Ну, й голова, звичайно,

А от дев’ятирічна Цвітанка, найменша із Владових сестер, вмостилася поруч з ним і жадібно ловила кожне його слово, дарма що він розмовляв з Арно англійською. Для Цвітанки не мало значення, що вона нічогісінько не розуміє, їй просто подобалося слухати свого старшого брата. За цей короткий час Владиславу вдалося налагодити теплі та приязні стосунки з усіма трьома своїми сестрами, але Цвітанку він буквально приворожив. Дівчинка ходила за ним хвостиком, дивилася на нього закоханими очима і просто мліла від щастя, коли він обіймав її і гладив по голівці. Якби вона не була його рідною сестрою, я б, мабуть, приревнувала. Поза будь яким сумнівом, Владилав захоче забрати її з собою до Вічного Міста, а мати та брат навряд чи наважаться заперечувати. Що ж до самої Цвітанки, то вона буде в цілковитому захваті…

Залишивши чоловіка та Джозефа Арно мріяти про світле майбутнє, що настане на Гранях після появи комп’ютерів, а Цвітанку — слухати їхню бесіду, я підійшла до своїх фрейлін, які невимушено базікали зі Штепаном, Йожефом, Шако та Ґуннаром… Ага! Захоплена собою, я геть забула розповісти про ще одного члена нашого маленького (якщо не рахувати цілого натовпу інквізиторів) товариства.

Його величність Ґуннар VII, король Ліону, вирішив, що його монарша особа надто втомилася від важкої праці на добро вітчизни, і не захотів повертатися на Аґріс разом з рештою родичів. Він відрядив увесь свій почет додому, заявивши, що не потребує його послуг, а сам зголосився супроводжувати нас на Істру. Звертаючись до мене з цим проханням, Ґуннар без найменшого лукавства пояснив, що йому осточортіли королівські обвов’язки, які він виконував уже впродовж сімнадцяти років, відколи чотирнадцятирічним підлітком успадкував корону від свого діда. Причому, слід зазначити, успадкував одну лише корону, практично без владних повноважень. Незадовго до своєї смерті Ґуннарів дід, начитавшись ліберальних книжок про Основу, передав усю законодавчу владу виборному парламентові, Народній Асамблеї, виконавчу — призначеній парламентом Раді Міністрів, а судову — Сенатові, залишивши за монархом лише командування військом та ще роль символа нації. Ґуннар, людина суто мирної вдачі, не одержував великого задоволення від заняття військовими справами, а бувши скромним і навіть сором’язливим, терпіти не міг тих помпезних церемоній, що ними супроводжувалася його поява перед підданими як символа нації.

Заповітною мрією Ґуннора було здійснити тривалу подорож, відвідати далекі краї, побачити світ, проте королівський обов’язок утримував його на Аґрісі, і лише лічені рази він залишав рідну Грань, щоб відвідати з офіційним візитом сусідів. Тож моє