Коли дивишся в безодню - Олег Євгенович Авраменко
— Я б неодмінно відчув його присутність…
— Не стверджуй так категорично, Віші. Тоді ти щойно перевтілився, ще не цілком опанував нове тіло, твої чуття були послаблені… Утім, це жодною мірою не знімає з тебе відповідальності. Ти питав у МакҐреґора, чи хтось чинив наругу над твоїм тілом, а от про те, чи залишився ще хтось у замку, спитати забув.
— Я винен, мій пане, — сказав Сідх з покорою. — Я заслуговую на суворе покарання.
— Тебе буде покарано, — пообіцяв Веліал. — Але після того, як ти виконаєш завдання.
Сідх мерзлякувато пощулився — він знав, що Господар слів на вітер не кидає.
— Сподіваюся, проблему вже вирішено?
— На жаль, ні. Я мав багато справ, тому не відразу прикликав до себе МакҐреґорів дух. Про брата Беатриси я довідався лише через два дні після твого від’їзду. Попервах збирався був завернути тебе назад, та потім передумав — МакҐреґор запевнив мене, що хлопець позбавлений доступу до своєї чаклунської сили й великих клопотів не завдасть. Тому я обмежився тим, що оживив тіла всіх семи мертвих слуг, наказав їм розшукати хлопця і знищити його. Справа видавалася мені цілком певною, адже я й гадки не мав, що в МакҐреґора зберігалася лев’яча шкура короля Івейна, а він нічого про неї не розповів — як пояснив потім, просто не надав цьому значення. Ти, до речі, щось чув про цю шкуру?
— Ні, мій пане. А що це таке?
— Загалом, нічого надзвичайного. Стародавній маґічний артефакт, який істотно посилює маґічні здібності слабеньких чаклунів та відунів. Для тих, хто народився з домінантним даром або має доступ до ресурсів Нижнього Світу, Івейнова шкура не становить ніякої практичної цінності. Донедавна вона належала королям Ліону з Грані Аґріс, потім Женес викрав її, а після його загибелі шкура перейшла у власність МакҐреґора. Він був чи не найпершим, хто відвідав Женесове лігво в Лемоському архіпелазі, щоб прихопити сувеніри на згадку про свого кумира. Забрав із собою повну скриню різного мотлоху, серед якого була й лев’яча шкура, і зберігав у своєму кабінеті. А хлопець знайшов її, надягнув на себе, і можеш собі уявити — вона визнала його своїм господарем! Цей телепень МакҐреґор з-поміж багатьох тисяч чаклунів, що мешкають у Торнінському архіпелазі, примудрився обрати далеких родичів королівської сім’ї Леону. Ну, просто містика якась!… Словом, шкура стала слухатися хлопця, відновила його маґію, та ще й значно посилила її — десь до рівня пересічного домінантного дару. На той час я вже перебував там у подобі Чорного Емісара, але вдіяти нічого не міг, мені залишалось тільки спостерігати, як він хвацько впорався з зомбі, а потім, виявивши, що може перетинати Ребра, зібрав речі в дорогу й покинув Грань. Певна річ, коли я побачив, що ситуація вийшла з-під контролю, то негайно віддав наказ готувати локальний Прорив. Та було вже запізно, хоча хлопець і затримався біля замку, аби встановити на могилі меншої сестри хреста. А найгірше те, що йому вистачило розуму не взяти з собою жодної речі, яка б дозволила вистежити його.
Веліал замовк і пронизав Сідха гострим поглядом. Добре хоч очі в нього були не бездонні, як зазвичай, а нормальні, людські… Ну, майже людські.
— Неприємна історія, мій пане, — обережно мовив Сідх. — А хлопець уже повернувся додому?
— У тім-то й річ, що ні. Я негайно підняв на ноги всіх своїх слуг у Торнінському архіпелазі, доручив їм тримати під наглядом дім барона фон Гаршвіца на Нолані та школу Ільмарсона на Торніні, а також пильнувати кожен пост Інквізиції в тому районі. Проте в жодному з цих місць хлопець досі не з’явився, хоча до Нолана, якщо йти крізь Ребра, щонайбільше три дні шляху.
— То, може, він заблукав? — припустив Сідх. — Хоча тоді б він скористався Колодязем.
Веліал кивнув:
— Я теж так подумав, тому наказав відстежувати всі такі переходи, скеровані на Нолан, Торнін та довколишні Грані. Сам розумієш, це було нелегко, бо чимало відунів і слабеньких чаклунів, які не в змозі опанувати „поштовий кур’єр“, надсилають по Колодязю одне одному листи. Проте я не обмежив стеження умовою, що в Колодязі конче має перебувати людина, і, як з’ясувалося, вчинив вельми слушно. Чотири дні тому було виявлено невеликий предмет, що рухався до Нолана з однієї Грані, розташованої неподалік від МакҐреґорового замку. Подальші розрахунки засвідчили, що він мав вийти з Колодязя точнісінько в домі фон Гаршвіців. А вчора так і сталося.
— Хлопець надіслав батькам листа?
— Гадаю, що то був лист. Але напевне стверджувати не можу, бо моїм слугам не вдалося перехопити його. Незадовго до прибуття листа вони влаштували пожежу, щоб виманити всіх мешканців, однак перестаралися, і будинок згорів дощенту разом з очікуваним листом. — Веліал скривився. — А цей лист міг багато що прояснити. Втішає хіба те, що він не дістався й батькам хлопця, які б хутенько передали його Інквізиції. Тож поки ніхто не знає, що сталося з Марком фон Гаршвіцом та його сестрами, але невідомо, чи довго це триватиме. А той факт, що хлопець надіслав листа, замість повернутися самому, видається мені дуже лихим знаком. Схоже, він таки бачив тебе після втілення, може, навіть чув нашу з тобою розмову, і зрозумів, що справа надзвичайно серйозна. Така серйозна, що ми кинемо всі сили на його пошуки, а отже, йому небезпечно з’являтися в Торнінському архіпелазі. Вочевидь, він вирушив до Маґістралі, де сподівається знайти інквізиторів раніше, ніж ми знайдемо його. І, безперечно, так воно й станеться. Тому, Віші… До речі, тепер мені якось не з руки називати тебе чоловічим ім’ям. Ти вже обрав собі жіноче?
Сідх мав удосталь часу обдумати це питання. Попервах він мав спокусу взяти ім’я Беатриса — воно гарно звучало й добре пасувало до його нової зовнішності. Та потім відкинув цю ідею і вирішив не залишати своєму тілові ім’я його попередньої власниці.
— Так, мій пане, обрав, — відповів Сідх. — Віднині
