Коли дивишся в безодню - Олег Євгенович Авраменко

запрошення приїхати на Різдво до Вічного Міста стало для нього справжнім подарунком долі. Рада Міністрів не стала заперечувати проти цієї поїздки, що обіцяла принести чималий зиск державі, відпустила короля в „дипломатичне турне“, як було сформульовано в спеціальній постанові з цього приводу, а Народна Асамблея на період його відсутності запровадила тичасове реґентство.

По завершенні свят Ґуннар, відчувши смак свободи, вирішив подовжити свою відпустку і попросив нас посприяти йому. Нам з Владиславом подобалося його товариство, тому ми охоче допомогли. Також ми були не проти взяти з собою й королеву Матильду, але з’ясувалося, що вона вагітна, і хоча дитина мала народитися лише в серпні, їй усе ж було не варто піддавати себе зайвим навантаженням. Ґуннар хотів був переглянути свої плани, проте дружина, знаючи, як він прагне цієї подорожі, переконала його їхати з нами — адже ми збиралися прибути на Аґріс у травні, ще задовго до пологів.

(Принагідно зазначу, що мені поки не вдавалося завагітніти. Утім, спеціально я цього не прагнула, але після тієї історії з Сандрою припинила вживати протизаплідні засоби, вирішивши покластися на випадок — коли станеться, тоді й станеться. І якщо раніше я панічно боялася випадково „залетіти“, бо вважала себе не готовою до материнства, то тепер, з настанням чергового місячного, мимоволі почувала розчарування, а віднедавна мене навіть почали опосідати тривожні думки про безпліддя. У одній з медичних книжок я знайшла рецепт чарів, які, застосовані в належний час, давали майже стовідсоткову ґарантію зачаття. Проте скористатися ними не наважувалася — і не тому, що вони могли зашкодити, а зі страху перед невдачею…)

Приєднавшись до компанії трьох дівчат та чотирьох молодих людей, я не стала втручатися в їхню розмову, а лише мовчки слухала, як Ґрета кокетує з Шако, Сара — зі Штепаном, а Сесиль — з усіма поспіль, явно прагнучи привернути до себе увагу мого чоловіка. Та всі її намагання були марні: коли Владислав починав говорити про комп’ютери, весь довколишній світ переставав для нього існувати.

Через кілька хвилин я торкнулася до Ґуннарового ліктя і кивком запропонувала відійти вбік. Він згідно кивнув у відповідь, ґалантно запропонував мені руку, і ми разом залишили веселе товариство. Сесиль, що ніколи не відзначалася особливою тямущістю, збиралась була піти з нами, але я поглядом наказала їй залишатися на місці.

Ми присіли на розкладні стільці, що їх миттю встановили для нас запопадливі княжі слуги. Ґуннар з мого дозволу закурив і запитливо глянув на мене.

— Прошу, кузино? Ти про щось хотіла поговорити?

Насправді я доводилася йому небогою, оскільки моя мати, Аліабела Марґарет д’Івейн, була його рідною сестрою. Проте різниця в нашому віці складала лише десять років, ми належали до одного покоління, тому воліли називати одне одного кузеном та кузиною — не зовсім точно, зате просто і зручно.

— Останніми днями ти чимось заклопотаний, — сказала я. — І не просто заклопотаний, а дуже занепокоєний, хоч і намагаєшся це приховати. Вибач, звичайно, якщо я лізу не в свою справу — та, може, ти хочеш поділитися зі мною своїми проблемами?

Ґуннар повільно й нерішуче похитав головою.

— Я б не назвав це проблемами. Це радше… ну, щось на зразок передчуття. Передчуття проблем.

— А саме?

Ґуннар відповів не відразу, а спершу покликав слугу, що розносив прохолоджувальні напої, і взяв у нього чашку квасу. Відпивши ковток, він запитав:

— Ти віриш у сни, Інґо?

Я невизначено знизала плечима.

— Важко сказати. І так, і ні. Я не належу до людей, які щоранку аналізують усе, що їм наснилося, відшуковуючи пророцтва та знамення. Разом з тим, я не заперечую існування пророчих снів, бо з одним із них мала справу. Хоча вважаю, що більшість снів, які називають пророчими, допускають таку велику кількість різних суперечливих тлумачень, що їх так званими передбаченнями можна постфактум пояснити будь-які події.

— Тут я згоден з тобою, — сказав кузен. — Та маю на увазі дещо інше. Не пророчі сни, а… навіть не знаю, як їх назвати. Сни не про майбутнє, а про терерішнє. Про події, що відбуваються в іншому місці з іншими людьми. Це можливо?

— Цілком можливо, — відповіла я. — Інша річ, як переконатися, що твої сни відображають об’єктивну реальність, а не страхи, приховані в підсвідомості.

— У цьому й проблема, — з зітханням мовив Ґуннар. Він трохи помовчав, замислено дивлячись удалечінь. — Але мої сни такі переконливі, такі правдоподібні… До речі, що ти знаєш про шкуру нашого предка, короля Івейна?

— Про шкуру? — В моїй уяві тут-таки постала не надто приваблива картина. — А що сталося з його шкурою?

Ґуннар силувано посміхнувся й пояснив:

— Ідеться не про шкуру самого короля, а про нашу фамільну реліквію, лев’ячу шкуру, яку Івейн носив замість плаща. Наприкінці позаминулого року її викрав Женес. Ти нічого не чула про це?

— Ні, — відповіла я. — Але про короля Івейна читала в „Історії Аґріса“, яку знайшла в Імперській бібліотеці. Я знаю, що він жив у восьмому сторіччі, був першим королем Ліону й засновником нашої династії, а сучасники називали його Івейном-левом… Ага! То це прізвисько виникло не через його відвагу, а завдяки лев’ячій шкурі?

— Загалом так. Утім, наші родинні хроніки стверджують, що Івейн був хоробрий, як лев, і мав таку ж люту вдачу. Проте левом його назвали через те, що він ні вдень, ні вночі не розлучався зі своєю шкурою. А коли на схилі віку він об’єднав під своєю владою шість сусідніх ґрафств, новоутворену державу стали називати Королівством Ліон[3]. Донедавна лев’яча шкура Івейна зберігалася разом з іншими королівськими реґаліями в кафедральному соборі Руана, де за традицією відбувається коронація всіх королів Ліону. — Ґуннар зробив коротку, але виразну паузу і значуще подивився на мене. — Однак цінність цієї шкури полягає не лише в тому, що від неї пішла назва