Коли дивишся в безодню - Олег Євгенович Авраменко
Записавши про всяк випадок зображення на маґічний камінь у моїй сережці, я попросила Ґуннара продовжувати.
— Отож, — знову заговорив він, — хлопець трохи полежав на траві, тоді підвівся й рушив до брами. На півдорозі зупинився, якусь хвилю постояв, оглядаючи подвір’я, потім пішов далі. А проминувши браму, раптом випустив з рук меча, притьмом кинувся до узлісся і біг доти, доки світ довкола нього не змінився — із весняного лісу він потрапив у засніжений степ.
— Перейшов на іншу Грань?
— Атож. Як я розумію, перетнув Ребро в місці Вуалі. Він кутався в шкуру, роззирався навкруги, поривався піти вперед, та зрештою повернувся назад, прикликав до себе коня, що пасся неподалік, і пішов з ним до замку. Отут-то на сцені з’явилася ще одна дійова особа — людина в сірій чернечій сутані… Хоча я не певен, що монах з’явився саме цієї миті. Можливо, він був там і раніше, просто я його не помічав.
— І що ж він робив?
— Ховався серед руїн і нишком стежив за хлопцем. А коли той ввійшов у двір, монах рушив був йому на зустріч, та потім передумав і знову сховався. Здається, він збагнув, що в такому знервованому стані хлопець спершу вколошкає його, а вже потім почне розбиратися, хто він і що тут робить. Можливо, згодом він таки відкрився йому — я цього не знаю, бо сам незабаром прокинувся.
— Покажи мені того монаха? — попросила я, охоплена недобрим передчуттям.
І воно не зрадило мене — на отриманій від Ґуннара картинці я побачила того ж самозваного монаха, який понад рік тому намагався нацькувати на нас із Владиславом загорян. Вочевидь, для створення обох Емісарів було використано ту ж саму тілесну матрицю, а це означало, що господар у них один…
— Чорт! — сказала я, і це була не лайка, а констатація факту. — Можеш не сумніватися, кузене: те, що тобі наснилося, не було породженням твоєї уяви. Цей сон відображав об’єктивну реальність — якщо не цілком, то принаймні частково.
— То ти знаєш цього монаха?
— Мала нагоду познайомитися, — ухильно відповіла я, вирішивши зачекати з подробицями. — Але продовжуй. Що було далі?
— Цей сон справив на мене велике враження, проте серйозно я до нього не поставився. Сама розумієш: мало що може наснитися людині, тим більше що весь минулий рік я часто думав про шкуру, сушив собі голову, як її повернути. А незадовго до прибуття на Істру я знову бачив уві сні того хлопця — і знову на ньому була лев’яча шкура. Так само й позавчора вночі. Обидва рази він їхав верхи на коні через Грані, час від часу розмовляв сам із собю незнайомою мовою, іноді співав пісні.
— Він їхав по Трактовій Рівнині?
— Ні, просто переходив з Грані на Грань крізь Ребра. І це, до речі, мене здивувало. Наскільки мені відомо, Івейнова шкура дає досить маґічної сили, щоб подорожувати Рівниною.
— Сила ще не все, — зауважила я. — Потрібні також і знання. Мабуть, хлопцеві їх забракло, щоб вийти на Рівнину.
— Може й так, — невпевнено мовив Ґуннар. — Хоча тоді я не розумію, як він міг упоратися зі шкурою. На ній були особливі чари, які не дозволяли користуватися нею нікому, крім нащадків Івейна. Щоб зняти їх, хлопець мав бути дуже сильним і вправним чаклуном… Гм, таким сильним, що йому ця шкура взагалі не знадобилася б.
— Чари міг зняти Женес, — припустила я. — А може, цей хлопець є Івейновим нащадком, нашим далеким родичем. За тринадцять сторіч змінилося чимало поколінь, а рід д’Івейнів завжди славився своєю плодючістю.
— Це правда, — погодився Ґуннар. — Мені навіть важко назвати бодай одну королівську родину в Лемоському архіпелазі, з якою ми не мали б кровних зв’язків. Якось я про це не подумав… А втім, це не так і важливо. Куди більше мене займає інше: що означають мої сни, чому вони мені сняться?
— Гадаю, вони означають саме те, що ти бачив, — сказала я. — Якийсь хлопець, імовірно, наш родич, заволодів лев’ячою шкурою, перебив купу зомбі, а зараз кудись прямує. Залишається з’ясувати суто технічні деталі: хто цей хлопець, де він узяв шкуру, як опинився в товаристві повсталих мерців і, нарешті, куди їде. Ну, а щодо того, чому тобі сняться ці сни, питання складніше. Одне з можливих пояснень полягає в спадковості. Ти — старший нащадок Івейна по чоловічій лінії і вже завдяки цьому маєш тісний зв’язок зі шкурою. А через неї — з хлопцем, який наразі носить цю шкуру.
Ґуннар у задумі потер підборіддя.
— Цікава думка. Але це швидше відповідь на питання „як“. А от „чому“ — в сенсі „навіщо“, „для чого“, „з якою метою“, — залишається незрозумілим.
— Я б теж хотіла це знати. І маю велику підозру, що ці твої сни стосуються не тебе одного, а й нас з Владиславом… До речі, як ти ставишся до того, щоб розповісти про них і йому?
— Жодних заперечень, — кивнув Ґуннар.
Я подумки покликала чоловіка, пояснивши, що йдеться про важливу справу. Владислав негайно вибачився перед Арно, підвівся з трави й підійшов до нас. Та щойно я почала розповідати йому, в чому річ, аж раптом у нашу розмову втрутився Баз, який у своїй котячій подобі скидався на мініатюрного барса.
— Гляньте-но! — пискляво крикнув він, вказавши передньою лапою в бік озера. — Мій таточко з глузду з’їхав.
По озеру плив Леопольд. Нас це не здивувало — на відміну від більшості котів, води він не боявся і плавав, як левіафан. Разом з тим, він цілком поділяв нелюбов своїх одномплемінників до всього надто мокрого, і
