Коли дивишся в безодню - Олег Євгенович Авраменко
— Знаєш, Інночно, — промовив у темряві Владислав. — Мені починає здаватися, що ми досі живі тільки тому, що Нижній Світ ще не полишив сподівань перетягти нас на свій бік. Адже Ларсон мав чимало можливостей убити нас — і у Вічному Місті, і, особливо, під час подорожі на Істру. Його самовикриття нітрохи не втішає мене, радше навпаки, лякає. Раз його господарі з такою легкістю пожертвували ним, отже, мають ще не одного такого аґента — якщо не в нашому загоні, то в палаці напевно. Я дуже боюся, що тієї миті, коли Веліал або інший з ватажків Нижнього Світу вирішить, що ми не підлягаємо подальшому вербуванню, нас можна сміливо записати в небіжчики.
— Я теж цього боюсь, — сказала я, пригорнувшись до чоловіка. — Інквізиція, безумовно, могутня організація, вона більш-менш успішно захищає світ людський, але ґарантувати безпеку окремих людей їй не до снаги — для цього вона надто численна й неповоротка.
Владислав зітхнув.
— Гадаю, Сандра правильно вчинила, вирішивши пошукати собі інший, скромніший прихисток. Раніше я вважав її втечу безглуздою авантюрою, але тепер починаю розуміти, чому вона відмовилася від захисту Інквізиції. Це все одно, що жити під дамокловим мечем. Набагато надійніше зникнути, сховатися, загубитися. От вона й сховалася, вдавшись до допомоги Несторіанської Церкви. У масштабах Граней це доволі незначна конфесія, але саме в цій скромності, непомітності полягає її головна перевага як сховку. — Владислав підвівся й сів у ліжку. — А ми, виходить, викрили цей сховок! Навіть якщо припустити (а це дуже сумнівно), що більше ніякого витоку інформації не станеться, наші вороги вже знають про Сандрине перебування на Істрі, то їм не складе проблем вирахувати, скільки буде два по два. Вони неодмінно звернуть увагу на ту підозрілу обставину, що один з трьох експресів, на яких могла їхати Сандра, призначався для патріарха Іларія. І тоді… Тоді все може статися. Навіть найгірше. — Він стукнув кулаком по коліну. — Хай йому чорт! Нам не варто було здіймати ґвалт, коли Леопольд приніс персня. Ми мусили зачекати, гарненько все обдумати, зважити і тільки потім вирішувати, як правильно вчинити, чи слід взагалі повідомляти про знахідку.
— Ну-ну! — сказала я. — Згадай-но, що ми робили в першу годину пошуків. Щось обдумували? Зважували? Вирішували? Дідька лисого! Ми просто божеволіли на одну думку про те, що от-от з води витягнуть мертву Сандру. І лише після того, як інквізитори обшукали все дно озера і нічого, крім сміття, там не знайшли, ми трохи заспокоїлися й почали тверезо міркувати. Тож не треба казати, що ми втнули дурницю. Ми все зробили правильно, Владе. Ми не могли вчинити інакше.
Владислав знову ліг і обійняв мене.
— Твоя правда, Інно. Що сталося, те сталося. Пізно шкодувати про минуле, треба думати про майбутнє. — Він у відчаї застогнав. — Що ж нам робити? Як попередити несторіанців про небезпеку?
— Може, знову поговорити з дядечком Ференцом? — запропонувала я. — Давай просто зараз зв’яжемося з ним, викладемо наше бачення ситуації…
— Ха! Так він нас і послухається. Ти ж сама чула, які в нього плани: заслати на Бетику нових шпигунів, встановити стеження за всіма наближеними патріарха і чекати, коли вони виведуть нас на Сандрин слід. А де ґарантія, що ми першими знайдемо Сандру? Нема такої ґарантії!… Та дядечка не переконаєш. Він щиро вірить у чистоту лав Інквізиції, зраду Ларсона вважає прикрою випадковістю і навіть думки не припускає, що серед його найближчого оточення може бути ще один зрадник.
Якийсь час ми обоє мовчали. Моя занадто бурхлива уява вже малювала картини різних варіантів майбутнього — і всі вони були в похмурих тонах.
— Шкода, що ми не маємо знайомих поблизу Бетики, — нарешті мовила я. — Так би зв’язалися з ним і попросили попередити патріарха… До речі, а найсввятіший Іларій часом не чаклун?
— Ні. Сам він не чаклун, — відповів Владислав і тут-таки пожвавішав. — Але ти подала чудову ідею. Патріархів секретар, превелебний Адріан, має чаклунський хист на рівні інквізитора. Я непогано запам’ятав його ауру… От тільки не певен, чи зможу дотягтися до нього. Бетика далеко звідси, а я лише приблизно знаю її розташування. Коли ми їхали по Маґістралі, Дай Чжень показував мені відгалудження, що веде до неї…
— Він нам обом показував, — уточнила я. — Ми там робили зупинку. Здається, я запам’ятала ту місцевість. Спробуймо разом дотягтися.
— Гаразд. — Владислав зручніше вмостився в ліжку і вже подумки запитав: — „Ти готова?“
„Так.“
З моєю допомогою він надіслав телепатичний промінь через несчисленну кількість Граней до далекої Бетики. Вірніше — в напрямку Бетики, оскільки на ній самій ми ніколи не були і наш чаклунський дар не мав інформації про її точні просторові характеристики. Якби на нашому місці був звичайний чаклун, навіть найдосвідченіший, його спроби встановити зв’язок з людиною на незнайомій Грані були б наперед приречені на невдачу. Зате наша сила вищих маґів дозволяла створювати не лише точковий промінь, але й трохи розфокусований, що охоплював цілу групу Граней, і водночас досить потужний, щоб його міг сприйняти адресат.
Ми вже хвилин зо п’ять надсилали виклик, але відповіді не надходило. Можливо, ми були надто далеко, або ж превелебний Адріан перебував десь у іншому місці, а може, Владислав погано запам’ятав його ауру і не міг увійти в резонанс із ритмами його мозку. Ми вже збирались були припинити спроби, щоб поновити їх зранку, на свіжу голову, аж раптом до нас долинув слабкий, схожий на тихий-тихесенький шепіт, відгук грецькою мовою:
„Слухаю.“
Владислав негайно сфокусував промінь.
„Отче Адріане?“
