Коли дивишся в безодню - Олег Євгенович Авраменко

„Так.“ — Думки у відповідь стали чіткі й виразні. — „Хто це?“

„Принц Владислав. Ви маєте пам’ятати мене — цього літа ми кілька разів зустрічалися в Палатинумі.“

„Ваша високосте?“ — Превелебний отець був видимо спантеличений. — „Звичайно, я пам’ятаю вас. Чим можу прислужити?“

„Маю термінове повідомлення для його святості. Зможете його передати?“

„Певна річ. Уважно вас слухаю.“

„Буде краще, якщо запишете.“

„Зараз, ваша високосте, заждіть хвильку… Все, я готовий.“

„Диктую. На Істрі виявлено сліди С. Невдовзі про вашу причетність довідаються вороги. Прошу негайно вжити заходів. Записали?“

„О Боже!“ — сказав превелебний Адріан. Судячи з його вигуку, він належав до втаємничених. — „Це точно?“

„На жаль, так. Тому бажано, щоб усі, кому відомо, де перебуває С., зникли. І чимшвидше — лік іде на дні, а то й на години.“

„Розумію, розумію… Я просто зараз доповім про все його святості.“

„От і добре, покваптеся. І майте на увазі, що за вами стежать. Ще два місяці тому керівництво Інквізиції відрядило на Бетику своїх аґентів.“

„Нам відомо про це.“

„Ви маєте перехитрити їх. Самі вони не вороги, але цілком можуть вивести на вас ворогів. Пильнуйте. Годин за вісім я знову зв’яжуся з вами, щоб дізнатись, як ідуть справи.“

„Гаразд… А втім, ні, не вийде. Найпевніше, на той час мене вже не буде на Бетиці. Я один з тих, хто мусить зникнути. Краще я сам з вами зв’яжуся. Ви ж зараз на Істрі, я не помиляюся?“

„Так.“

„Тоді чекайте, ваша високосте. І не турбуйтеся — ми про все подбаємо. Дякую за попередження.“

Превелебний квапливо розірвав зв’язок, вочевидь, щоб уникнути запитань про Сандру. Владислав полегшено зітхнув і зарився обличчям у моє волосся.

— Слава Богу! Сподіваюсь, вони діятимуть швидко й ефективно.

— Отець Адріан справляє враження рішучої людини, — сказала я. — А ще він дуже переймається Сандриною долею. Цікаво, чому вони так дбають про неї? Навряд чи з простого альтруїзму. Можливо, патріарх вважає себе відповідальним за те, що сталося двадцять шість років тому, і тепер хоче допомогти твоїй дитині.

Владислав нічого не відповів. Його дихання стало рівним і спокійним. Доклавши чимало сил на встановлення контакту з превелебним Адріаном і отримавши від нього запевнення, що все буде гаразд, він дозволив собі розслабитись і миттю поринув у сон.

Наступні півгодини я теж намагалася заснути, проте марно. Зазвичай я не маю проблем зі сном, засинаю швидко і сплю, мов убита, але зрідка, після сильного стресу, в мене трапляються напади безсоння. А сьогодні (тобто вже вчора) я пережила неслабенький стрес.

Зрештою мені набридло безцільно вертітися в ліжку, я встала, надягла халат і тихенько вийшла зі спальні. Четверо вартових, що чергували у світлиці, мовчки відсалютували мені. Я кивнула їм у відповідь і зазирнула до суміжної кімнати, яку займали мої фрейліни. Всі три дівчини міцно спали, а на пухнастому килимі лежали, згорнувшись у клубочки, кішки Ґрети й Сесилі, Сарин кіт Моше і наші Леопольд з Лаурою. Вирішивши нікого не будити, я пройшла в коридор, де стояло на варті ще шестеро інквізиторів, а звідти — до замкової бібліотеки, що її Світозар надав у наше цілковите розпорядження.

Це було просторе приміщення з численними шафами, пхом напханими книжками, чимало яких були старовинними рукописними раритетами. Прадід Владислава, батько матері його батька, якому раніше належав цей замок, що тепер став княжою резиденцією, був затятим бібліофілом і витратив половину свого статку на придбання рідкісних і дуже цінних книжок.

Безсумнівною перлиною його колекції був авторських оригінал дванадцятитомної „Історії Септимундіума: від найдавніших часів до днів теперішніх“ (під теперішніми днями розумівся початок XIII століття, коли й було написано цю працю). Імперська бібліотека мала в своєму розпорядженні лише пізнішу копію „Історії“, і головний бібліотекар якось жартома (а може, й не жартома) зізнався мені, що заради оригіналу ладен піти на злочин — от тільки не знає, кого треба вбити або пограбувати. Коли я повідомила діверові, яким скарбом він володіє, то Світозар — що б ви думали! — без найменших вагань віддав мені всі дванадцять томів, сказавши, що прадідова колекція, рівно ж як і саме Верховинське князівство, за правом належить його старшому братові — моєму чоловікові.

Я запалила в бібліотеці світло, дістала з полиці третій том „Історії“, присвячений утворенню Імперії, і, вмостившись у м’якому кріслі біля невисокого столика, взялася до читання. Зубодовбальна середньовічна латина подіяла на мене заспокійливо, і хвилин через двадцять текст перед моїми очима почав потроху розпливатися.

Я вже збиралась була поставити книжку на місце й повернутися до спальні, аж раптом з прилеглого до бібліотеки кабінету долинуло тихе скрипіння, ніби там пересували меблі. Я швидко схопилася на ноги, але кликати нікого не стала, щоб дарма не здіймати тривоги. Моє маґічне чуття не надсилало сиґналів про небеспеку, лише підказувало мені, що в сусідній кімнаті хтось є. Цей „хтось“ цілком міг виявитися слугою, що випадково заснув у княжому кабінеті.

Навшпиньки підійшовши до дверей, я трохи прочинила їх і обережно зазирнула досередини. Там слабко горів настільний ельм-світильник, у чиєму тьмяному світлі я побачила біля вмонтованої в стуну шафи худорлявого чоловіка років шістдесяти, вбраного в сіру чернечу сутану з відкинутим за спину каптуром. Мені добре запам’ятався той „монах“: допіру я бачила його на ментальній картинці, показаній Ґуннаром, а ще раніше, наприкінці позаминулого року, ми з Владиславом мали з ним розмову в невеличкому придорожному трактирі на Аґрісі. Тоді Штепан хвацьким ударом меча зітнув йому голову, проте він, як видно, не дуже від цього постраждав.

— Проходь, Інґо, — сказав Чорний Емісар, подивившись у мій бік. — Нам краще поговорити тут. Якщо вірити Ларсонові, звідси в коридор нічого чутно не буде.

Я ввійшла до кабінету й зачинила за собою двері — але не тому, що збиралася вступати з Емісаром у тривалі переговори. Просто я могла сама з ним упоратись і не хотіла через такі дрібниці будити