Коли дивишся в безодню - Олег Євгенович Авраменко

— Бесіди в нас не вийде, — промовилаа твердо. — Скажи, як сюди потрапив, і я зроблю так, щоб ти не дуже страждав перед смертю.

— У цій оболонці помирати не боляче, — незворушно відповів він. — Але в тому, як я сюди потрапив, великої таємниці немає. Ось, поглянь.

Емісар натиснув якусь приховану кнопку в стіні, і шафа з уже знайомим мені тихим скрипінням відійшла вбік, відкривши отвір заввишки з людину.

— Таємний хід?

— Так. Він сполучає кабінет із княжими покоями та підземеллям. Раніше був ще тунель, який вів за межі замку, але років сімдесят тому стався обвал, і тепер він засипаний тоннами землі. Світозар показав цей хід Ларсонові, а мій слуга не став доповідати про нього командорові Дай Чженю, розваживши, що він ще може знадобитися. — Емісар пильно подивився на мене. Його погляд хоч і не був порожнім, безживним, здався мені дуже знайомим.

— Веліал?… — прошепотіла я, похолонувши від цього здогаду. — Ти?…

— Це я, можеш не сумніватися. — Він повернув шафу на місце і всівся в крісло за письмовим столом. — Коли Ларсон доповів про сьогоднішні події, я вирішив завітати до тебе — ану ж, думаю, тобі не спиться. Матеріалізувався віддалік, біля самого завалу, де мене ваші цербери не відчули, піднявся нагору — і от ми знову зустрілися.

Я вдала, що вірю йому, хоча й розуміла, що він прийшов не навмання, а твердо знаючи про те, що наразі я перебуваю в бібліотеці. А це означало, що один з десяти інквізиторів, які чергували в світлиці та коридорі, був зрадником… Матінко Божа! Що ж тоді виходить — Інквізиція аж кишить аґентами Нижнього Світу?

— Гаразд, ти зустрівся зі мною, — сказала я, приміряючись, як краще вколошкати Емісара, щоб не здійняти зайвого шуму й не зіпсувати меблів у кабінеті. — А тепер забирайся геть, поки я добра.

Веліал похитав головою:

— Нікуди я не піду. Звичайно, будь-якої миті ти можеш знищити мою жалюгідну земну оболонку, проте не думаю, що це дасть тобі велику втіху. До того ж ти не дізнаєшся, про що я хотів з тобою поговорити.

— Мене це не цікавить! — жорстко відрізала я, наготувавшись задіяти потужне закляття, здатне перетворити Емісара на хмаринку попелу, нітрохи не зашкотивши кріслу, в якому він сидів. — Я знати нічого не хочу.

— Правда? — вкрадливо спитався Веліал. — Навіть те, чому ви з Владиславом досі живі, хоча мої люди мали не одну нагоду вбити вас? Навіть те, чому ти ніяк не можеш завагітніти?

Я зупинилася за мить до удару.

— Про що ти?

Він задоволено кивнув.

— Нарешті я заволодів твоєю увагою. Сідай, Інґо, побалакаємо.

Я присіла на найближчий стілець — але не тому, що послухалася Веліалової поради, а через те, що відчула раптову слабкість у ногах.

— Про що ти кажеш? — вимогливо запитала я.

— Ти знаєш, про що. Ви ж намагалися зачати дитину, хіба ні? Я певен, що намагалися. Але у вас нічого не вийшло — та й вийти не могло. Ти ніколи не матимеш дітей від Владислава.

Всередині мене все стислося. Слова Веліала були такі співзвучні моїм власним страхам, що на якусь секунду я беззастережно повірила йому.

— Я… безплідна?

— Щодо цього не потерпай. Я ж не казав, що в тебе взагалі не буде дітей. Лише сказав, що їх не буде від Владислава.

— Брешеш, нечистий! Ти просто хочеш деморалізувати мене. З Владиславом усе гаразд, це факт. Від нього вже народилась одна дитина — у Сандри.

— А я не стверджую, що він безплідний. Проте твій шлюб із ним був від самого початку приречений на бесплідність, і навіть Метр не міг нічого з цим удіяти. Хочеш ти того чи ні, але ти — дитя Потойбіччя, ще до народження ти була призначена мені, і Владислав чужий тобі за своєю природою. Такий чужий, що ви з ним біологічно несумісні.

— Але ж Сандра… — почала була я.

— Не порівнюй себе з Сандрою. На відміну від тебе, вона народилася звичайною земною дівчинкою, і лише згодом Женес зробив її моєю рабинею. Її зв’язок із Нижнім Світом, хоч і здавася на позір сильним, за суттю своєю був поверхневим і тривав надто короткий час, щоб вона стала однією з нас. А з тобою інша ситуація. Ти пов’язана з Нихнім Світом від самого свого народження, і дарма що цей зв’язок невідчутний, він однак є — і в цьому причина того, що ти не можеш завагітніти від Владислава.

Він замовк і вп’явся в мене незмигним поглядом. Я не витримала й відвела очі. Мені відчайдушно хотілося заплакати, але я не могла дозволити собі такої слабкості в присутності Веліала — це означало б визнати свою поразку, генебно капітулювати перед ним. А я не хотіла здаватися на його ласку і вперто переконувала себе, що він бреше, що ніякого зв’язку між ним та мною не існує, що я така ж звичайна земна дівчинка, як Сандра…

— Дурниці! — вперто мовила я, вхопившись, як за рятівну соломинку, за один відомий мені факт. — От, наприклад, Ларсон — він міцно пов’язаний з Нижнім Світом, цього ти не заперечуватимеш. А проте, він має сина! Може, станеш стверджувати, що і його дружина служить тобі? Чи дитина не від нього? Ні в те, ні в інше не повірю. Я кілька разів бачила хлопчика — він дуже схожий на батька.

— Так, юний Ейнар народився від нього, — підтвердив Веліал. — І Ларсонова жінка не служить мені. Я й не кажу, що всі, хто пов’язаний з Нижнім Світом, можуть мати дітей тільки від собі подібних. Це була б брехня — а я не хочу брехати тобі. Ти можеш народити купу дітлахів від будь-якого земного чоловіка. Та на твоє нещастя, Владислав до