Коли дивишся в безодню - Олег Євгенович Авраменко

— Що ж, непогано, — схвалив Веліал. — Отож, Мірандо, твій маршрут доведеться переглянути. Ми не знаємо, як багато відомо хлопцеві, бачив він тебе чи ні, але в будь-якому разі він не знайшов тіла старшої сестри і цілком міг вирішити, що вона стала одержимою. Як тільки він зв’яжеться з Інквізицією (а це, боюся, лише питання часу), пошуки Беатриси фон Гаршвіц поширяться й на Головну Маґістраль. Звичайно, серед такої великої кількості людей легко загубитися, і якби ти був… була дорослою, я б погодився ризикнути. Але тринадцятирічна дівчинка, до того ж така вродлива, неодмінно привертатиме увагу, тому тобі не слід з’являтися на Маґістралі.

— Це значно подовжить мій шлях, — зауважив Сідх. — Місяців до трьох, а може, й більше.

— Не біда. Сандра з дитиною ніде не подінуться, а от тобі в жодному разі не можна потрапити до рук Інквізиції. Отож не потикайся на Маґістраль і по можливості уникай населених Граней. Зрозуміло?

— Цілком, мій пане. Я буду обережним… вірніше, обережною. Мабуть, я взагалі утримаюся від появи на населених Гранях — крім тієї, звісно, де переховують Сандру.

— Це не на Основі?

— Ні. Я ще слабко відчуваю перстень, щоб більш-менш точно вказати місце його перебування, проте мені вже ясно, що не на Основі.

— А де? — запитав Веліал. — Бодай орієнтовно?

— Десь у районі, прилеглому до Забороненої Зони.

Господар ненадовго задумався.

— Гм, цікаво, — промовив він. — Такий варіант мені якось на думку не спадав.

— Ти здогадуєшся, де вона може бути? — шанобливо спитав Сідх.

— Тепер здогадуюсь. Але не квапитимуся з висновками. Краще зачекаю, поки ти зможеш точніше вказати це місце.

Сідх зрозумів, що Веліал не має наміру ділитися з ним своїми припущеннями. Втім, можна не сумніватися, що найближчим часом він перевірить їх — або надішле туди слуг, що перебувають неподалік, або з’явиться сам у подобі Чорного Емісара, — і, можливо, пошуки завершаться швидше, ніж це планувалося.

— А знаєш, мій пане, — набравшись хоробрості, заговорив Сідх. — До сьогодні я навіть не підозрював, що ти можеш бувати на Гранях.

У відповідь Веліал скорчив гидливу ґримасу.

— Я б не назвав це бувати. Від такого бування в шкурі Чорного Емісара задоволення мало. От справжнє земне тіло — це вже інша річ, але така розкіш, на жаль, не для мене. — Він пильно подивився на Сідха. — А ти, либонь, хочеш запитати, чи не я був тим монахом, що про нього тобі розповідали Інґа та Владислав?

Сідх несміливо кивнув:

— Так, мій пане. Щойно в мене виникла ця думка.

— Що ж, задовольню твою цікавість. То був я, власною персоною. Тоді мені здавалося, що я без особливих зусиль упораюся з двома ненавченими вищими маґами, нацькувавши на них загірських воїнів. А в результаті… Та що й казати! Того разу ми всі дали маху — і ти, і я, і Женес.

Здійснивши короткий перехід лише через десяток латок, ми залишили Трактову Рівнину й опинилися на перевалі біля входу в широку долину, оточену з трьох боків гірськими пасмами. В її центрі знаходилося невелике озеро, куди впадали дві річечки, що збігали з гір, а неподалік на височині стояв замок. Верхівку однієї з трьох його веж було ніби зрізано ножем, інші дві лишилися цілими, але вкритими якоюсь чорною смагою, на зразок кіптяви, а у фортечних мурах місцями зяяли проломи. Обширний простір у радіусі добрих двохсот метрів довкола замку був майже цілковито позбавлений рослинності, лише де-не-де виднілися острівці зелені — і це в березні місяці, який у південній півкулі Істри, де розташовувалося князівство Верховинське, відповідав середині літа. Навіть за двадцять шість років, що минули від часу Прориву, природа не змогла залікувати рани, завдані їй чужими, ворожими земному життю силами. Щоправда, решта долини, яка постраждала менше, уже повернулася до свого нормального стану, проте на її лугах не паслося жодної отари овець — верховинці й надалі вважали це місце проклятим і воліли обходити його десятою дорогою.

Владислав склав долоню козирком, затуливши очі від променів ранкового сонця, і пильно вдивився в громаддя замку.

— Гм-м, — трохи спантеличено протягнув він. — А я гадав, що тут лишилися тільки руїни.

— Атож, уміли в давнину будувати, — озвався молодий князь Світозар, що їхав поруч зі своїм старшим братом. — Батько давно збирався знести цей замок, та все ніяк не міг наважитися. І в мене теж рука не піднімається — як не як, а тут жило сімнадцять поколінь наших предків.

— А навіщо його зносити? — запитала я. — Як на мене, замок не дуже постраждав, його ще можна відбудувати. А сліди Прориву рано чи пізно геть щезнуть з лиця землі.

Свідозар уважно дослухався до моєї мішанини українських, польських, російських і дещиці чеських слів, які я промовляла на тутешній лад. На відміну від Владислава, я не стала вивчати істрійську під гіпнозом, цілком поклавшись на її близькість до інших відомих мені слов’янських мов. З розумінням співрозмовників я не мала жодних проблем, а от істрійці мусили напружуватись, аби збагнути, що я кажу. На щастя, чоловікові рідні швидко пристосувалися до моєї манери розмовляти і мені не доводилося повторювати свою думку двічі.

— Щодо землі ти маєш рацію, люба братанко, — через кілька секунд відповів Світозар. — З неї сліди щезнуть, а от із пам’яті людської — ні. Ця долина ще дуже довго матиме лиху славу, і жодна богобоязна людина не захоче оселитися тут.

— І правильно, — озвався Леопольд, що наразі виконував обов’язки Владового коня. — Це погане місце. Я б нізащо не погодився тут жити.

— Я також, — вставив слівце його син,