Коли дивишся в безодню - Олег Євгенович Авраменко

У місті Вільяреал, столиці Сельти, був ранній вечір. Кристина винайняла номер у невеликому готелі з дещо претензійною назвою „Райські кущі“, і запитала в господаря, чи не зупинявся в нього цими днями чоловік на ім’я Жером Ласлан.

— Атож, панно, маю такого пожильця, — підтвердив господар. — Прибув учора вранці.

— Зараз він у готелі?

— Ні, панно. Години зо дві тому вийшов. Щось йому переказати, коли повернеться?

— Скажіть, що я вже приїхала.

Попросивши трохи згодом принести їй вечерю, дівчина піднялася до своєї кімнати, де метка й запопадлива покоївка вже наповнювала водою ванну. Для Кристини це було дуже до речі: хоча потяги на цьому відтинку Маґістралі ходили часто, вона, прагнучи чимшвидше дістатися до Сельти, лише двічі за ці одинадцять днів робила зупинки, щоб трохи відпочити й помитися, тому зараз почувалася геть утомленою, а ще надзвичайно брудною й неохайною. Певною мірою Кристина навіть зраділа, що Жером Ласлан відлучився і тим самим надав їй можливість привести себе до більш-менш пристойного вигляду перед їхньою зустріччю.

Наступні півгодини дівчина розкошувала в гарячій воді, проганяючи втому й ретельно обмиваючи своє тіло. З ванни вона вибралася збадьорена й посвіжіла, з неабияким апетитом з’їла всю вечерю до останньої крихти, потім надягла найошатнішу зі своїх суконь і, вмостившись перед дзеркалом біля ліжка, стала чепуритися.

За цим заняттям її й застала покоївка, яка прийшла повідомити, що до готелю повернувся Жером Ласлан і бажає засвідчити їй свою пошану. Кристина попросила ще хвильку зачекати, поспіхом закінчила розчісувати волосся, підвела тушшю брови та вії, трохи напомадила губи і, нарешті, запросила його ввійти.

Жером Ласлан виявився чоловіком років тридцяти, може, трохи старшим, середнього зросту, кремезної статури, з кородко підстриженим чорним волоссям і пронизливими карими очима. На ньому був скромний дорожній костюм напіввійськового крою і високі чоботи для верхової їзди, а на широкому шкіряному поясі висів короткий меч у простих, без прикрас, піхвах. Загалом його зовнішність була найзвичайнісінька — чого не можна сказати про сильну маґічну ауру, що свідчила про наявність домінантного (інакше кажучи, інквізиторського) чаклунського дару.

Ввійшовши до кімнати, чоловік уклонився:

— Моє шанування, панно.

— Вітаю вас, пане Ласлан, — відповіла Кристина. — Рада нашій зустрічі. Прошу, проходьте, сідайте. — А переконавшись, що за дверима їх ніхто не підслуховує, вона додала: — Я так розумію, що Жером Ласлан не є ваше справжнє ім’я.

— Авжеж ні, — відповів відвідувач, влаштувавшись на стільці за два кроки від крісла, де сиділа дівчина. — Насправді мене звати Едвін ван дер Мер.

— Отець Едвін?

Він здивовано зиркнув на неї.

— Як ви здогадалися?

— Почасти з вашого строгого одягу та військової виправки, — з усмішкою пояснила Кристина. — А ще у вас добре поставлений командний голос. Проте, коли ви сідали, меч заважав вам, і ви прибрали його трохи нервовим, незграбним рухом. Отже, до зброї ви незвичні. Тому я й вирішила, що ви священник.

Едвін ван дер Мер розгублено похитав головою:

— Невже це так очевидно?

— Аж ніяк. Сама я здогадалася про це лише тому, що знала, хто вас послав. А першим моїм припущенням було, що ви інквізитор — такий самий прибічник несторіанства, як і…

Священник жестом зупинив її.

— Прошу, панно, — сказав він, — не називайте жодних імен. Мені відомо, що один з наших братів по вірі обіймає високу посаду в Інквізиції, але знати, хто він, я не хочу. Це мене не стосується. І взагалі, нам не варто згадувати про деякі речі, поки існує бодай найменший ризик, що нас можуть підслухати.

— Ваша правда, — погодилася Кристина. — До того ж не виключено, що мій шлях простежать до цього готелю. — І вона коротко розповіла про перевірки на Маґістралі.

Едвін ван дер Мер кивнув:

— Атож, знаю. І боюся, що ця непередбачена обставина ускладнить нашу подорож. Наразі вам не можна ризикувати, з’являючись на Маґістралі, тому якийсь час нам доведеться їхати верхи дикою Рівниною, осторонь населених Граней.

— І довго?

— Як дуже пощастить, то тижні зо два, хоча гадаю, що не менше місяця. А коли ця метушня нарешті вщухне, ми повернемося на Маґістраль. Не думаю, що в пошуках зниклої фрейліни Інквізиція знову почне зупиняти й оглядати потяги. Головне, щоб вашій втечі не надали великого значення і не пов’язала її… ну, самі знаєте з чим.

— Не думаю, що пов’яжуть. Минуло вже досить часу, а крім того, я влаштувала все так, що мене відпустили без зайвих розпитувань. Принцеса радо погодилася на мій від’їзд — як я підозрюю, вона не дуже хотіла брати мене в свою подорож по Гранях, і моя відсутність вирішувала цю проблему. А в листі до батьків — я відправила його звичайною поштою, і він надійде не раніше ніж через тиждень, — я написала, що зустріла чоловіка, який обіцяє мені захопливе, сповнене пригод життя. От цьому вони точно повірять, я завжди мріяла про таке життя. — Тут Кристина лукаво всміхнулася. — І якщо мій шлях простежать до цього готелю, то виявлять, що тут на мене чекав привабливий чоловік, дуже схожий на шукача пригод. Це лише зміцнить моїх батьків на думці, що я втекла через усілякі романтичні дурниці.

Щоки отця Едвіна легенько зашарілися. Прокашлявшись у кулак, він сказав:

— Гм… Мабуть, це буде непогано. Але в такому разі нам краще не залишатися на ніч у готелі, бо… Ну, ви ж розумієте, що тоді наша поведінка не вписуватиметься в образ закоханої пари.

— А в чому проблема? — знизала плечима Кристина, яка аж знемагала від бажання бодай сьогодні поспати в комфортних умовах. — Можете заночувати в моїй кімнаті. Ліжко тут широке, ми вмістимося обоє, а посередині