Коли дивишся в безодню - Олег Євгенович Авраменко
Знищити останнього зомбі виявилося ще легше. На відміну від МакҐреґора, він при падінні так сильно скалічився, що не міг ні йти, ні навіть позти. А проте, не припиняв спроб підвестися, дарма що раз по раз падав на каміння, не просунувшись ні на крок.
Прикінчивши його, Марк відійшов до найближчого острівця зелені й ретельно витер об траву лезо меча. Потім рвучко відкинув його вбік, упав долілиць на землю й гірко заридав.
— Я більше не можу, Беа, — пожалівся він. — Для мне це занадто… Я не витримаю, сестричко… Ну, чому це сталося з нами?!
— Заспокойся, братику, заспокойся, рідненький, — втішала його Беатриса. — Ти зможеш, ти витримаєш. Ти вже дорослий, ти чоловік, тобі не можна плакати.
Зробивши над собою зусилля, Марк угамував сльози, встав і підняв з землі меч.
— Ну то що? — промовив він стримано. — Відкривати Колодязь?
— Мабуть, так, — погодилася сестра. — Але не тут. Краще ходімо до лісу, там спокійніше.
— Гаразд…
— І якщо не заперечуєш, — вела далі Беатриса, — до лісу йтиму я. Ну, в тому сенсі, що керуватиму твоїм тілом. Я дуже втомилася від бездіяльності, хочу трохи розім’ятися.
Марк заперечувати не став, передав контроль над своїм тілом сестрі, а сам нарешті дозволив собі розслабитися і лише частиною своєї свідомості спостерігав за тим, як сестра з мечем напереваги рушила до брами замку.
Та раптом вона зупинилася.
— Марку! Ти бачиш?
— Що? — миттю насторожився він.
— Сліди.
— Які?
— Та ось же! Я на них дивлюся… Ага, ми маємо помінятися місцями. Поки ти керував тілом, я нічого не помічала.
Марк знов опанував своє тіло і, вдавшись до чаклунського зору, оглянув двір. Проте жодних слідів — ні звичайних, ні маґічних, — не виявив.
— Ні, Беа. Я нічого, крім побитої бруківки, не бачу.
— Як же так? — розгубилася вона. — Сліди ж такі чіткі.
— І куди вони ведуть?
— Спершу від вежі до стайні, а звідти до брами. Далі я не бачила — на відстані вони ніби згасають, тьмяніють.
— То подивися, — сказав Марк, заінтриґований цим феноменом, і надав можливість діяти сестрі.
Беатриса дійшла до брами й зупинилася біля підйомного мосту.
— Далі сліди ведуть трохи правіше від того великого кругляка, а потім знову згасають… О Боже! Марку, це ж мої сліди! Тобто, сліди мого тіла… Я бачу, куди їхала викрадачка! — Вона впустила меч на землю й бігцем кинулась уперед.
— Стривай, Беа, стривай, — став умовляти її Марк. — Не квапся. Це треба гарненько обдумати.
Проте Беатриса не слухала його. Вона проминула кругляк і пробігла ще добру сотню кроків, майже до узлісся, аж тут рвучко зупинилася.
— От і все, — засмучено мовила сестра. — Сліди зникли. Саме тут викрадачка перейшла на іншу Грань. А я так сподівалася, що… Ні, я бачу їх! Бачу! Вони ведуть он туди.
Беатриса зробила крок. На мить в очах Маркові потьмарилося, відтак його обличчя обвіяло колючим морозним повітрям, і він побачив перед собою безкраю засніжену рівнину, яка простяглась аж ген до самого обрію без єдиного деревця чи бодай кущика. У тьмяному небі світило холодне зимове сонце.
— Вдалося, Марку! — раділа Беатриса. — Вдалося! Я можу йти за слідами мого тіла!
— Ти пройшла крізь Ребро Грані?
— Так. За допомогою шкури. — Вона пощулилася від холоду і щільніше закуталася в лев’ячу шкуру. — Це дуже просто. Треба лише знати, куди йти. А я знаю — я бачу слід. Ходімо швидше, Марку, тут дуже холодно.
Беатриса збиралась була рушити далі, але Марк вчасно зреагував і перехопив контроль над тілом.
— Що ти робиш, Беа? Не гарячкуй. Це надто серйозно, щоб отак стрімголов мчати невідь куди. Треба все гарненько обдумати.
— Але слід…
— Ніде він не подінеться. Протримався два дні, не зникне й за годину. Якщо ми вирішимо вистежувати викрадачку, нам знадобляться їжа, одіж, зброя, дорожнє спорядження, та й кінь не завадить. А зараз у нас, крім шкури та мого костюму, більше нічого немає. Ти навіть меч викинула. Хіба ж так можна, сестричко?
Беатриса вмить охолола.
— Твоя правда, Марку, вибач. Коли я збагнула, чиї це сліди, геть утратила голову. Звичайно, ми маємо все обдумати.
— Ти можеш повернути нас назад?
— Мабуть, зможу.
— То зроби це, — сказав Марк, поступившись їй своїм тілом.
Сестра повернулася в протилежний бік і, зосередившись, зробила два кроки. Вони знов опинилися серед весняної зелені, неподалік від похмурого громаддя напівзруйнованого замку. А поблизу, ніби на замовлення, поскубував травичку вороний кінь — один з тих, що їх Беатриса випустила зі стайні МакҐреґора.
— На щастя, не заблукали, — полегшено мовив Марк; він повернув собі контроль над тілом і обтрусив своє взуття від снігу, поки той не почав танути. — От тепер можемо спокійно обговорити ситуацію.
— А тут нема чого обговорювати? Треба збиратися і йти за слідом. Ми мусимо наздогнати викрадачку.
— І що далі? Допіру ти аж жахалася на думку про зустріч з нею.
— Тоді твоя маґія була заблокована. Тоді ми не мали шкури. І взагалі, були безпорадні. А тепер усе інакше. Тепер ми сильні, ми наздоженемо викрадачку, здолаємо її й заберемо в неї моє тіло.
— І як же ми це зробимо?
