Коли дивишся в безодню - Олег Євгенович Авраменко

— Але… Чому вони не накинулись, коли ти ввійшов?

— Бо тоді я ще міг утекти, адже зомбі — істоти незграбні. До того ж, вони не могли влаштувати засаду біля самих дверей, бо від них сильно тхне кладовищем, і цей сморід виказав би їх. Та тепер вони вже точно вибралися зі своєї схованки, перекрили вихід і чекають, що я, виявивши зникнення МакҐреґора, запанікую, дам драпака і потраплю в пастку. Коли ж вони зрозуміють… тобто, коли той, хто віддає їм накази, зрозуміє, що я не поспішаю повертатися, він надішле кількох зомбі прочісувати вежу.

— То що ж нам робити? — знову запитала сестра.

— Я думаю, Беа, — відповів Марк, гарячково пригадуючи все, що він знав про зомбі.

У школі їх навчали прийомам боротьби з цими інфернальними істотами, але зараз, позбавлений своєї чаклунської сили, він не міг удатися до жодного з доброї дюжини заклять, що послужливо спливли в його пам’яті. Що ж до немаґічних засобів, то вони були традиційні — вогонь та срібло, а за відсутності того й іншого, годилася зброя і зі звичайної сталі, якою рекомендувалося порубати нежить на шматки. З величезним полегшенням Марк згадав, що зомбі не володіють ні крихтою маґії — навіть якщо їхні тіла належали чаклунам.

— Беа, — запитав він, — ти… я маю сірники?

— Так. Здається, в лівій кишені.

Марк сунув руку в ліву кишеню куртки й видобув невеличкий металевий циліндр з коліщатком. Переконавшись, що кресало працює, він швидко перебіг до іншої стіни й зупинився поруч зі встромленим в іржаве кільце смолоскипом.

— До речі, Беа, — промовив Марк, взявши до рук смолоскипа, — де ти взяла кинджал?

— В одній з кімнат нагорі. Не на третьому поверсі, де спальні, а на четвертому.

— Де саме?

— Отут, — Беатриса показала в думках схематичну картинку горішнього поверху вежі, позначивши на ній найближчі до сходів двері. — Гадаю, це кабінет МакҐреґора.

Марк стиснув колінами держалко смолоскипа й переклав кинджал у ліву руку.

— А там не було срібного меча? — спитав він, запалюючи від кресала смоляне клоччя.

— Срібного меча? — здивувалася сетра. — У чорного чаклуна?!

— А що тут такого? Він же був людиною — хай і людиною, що продала душу дияволу, — а отже, срібло не могло завдати йому шкоди… За життя, певна річ. Зараз воно для нього так само небезпечне, як і для будь-якого іншого зомбі. Чимало чорних чаклунів носять із собою срібні мечі. По-перше, вони також не ґарантовані від нападу нечисті, яка часто-густо не розбирає, свій це чи чужий; а по-друге, срібло слугує їм гарним маскуванням — адже більшість людей щиро переконані, що такою зброєю не можуть володіти ті, хто пов’язаний з Нижнім Світом. Навіть ти так вважаєш.

— Я так не вважаю, — заперечила Беатриса. — Просто… просто я розгубилась і бовкнула, не подумавши… Я дуже боюся, Марку… А якийсь меч у кабінеті є, висить на стіні. Тільки не знаю, чи срібний. Він здався мені надто великим і важким, тому я його не чіпала.

— Що ж, подивимося, — сказав Марк.

Нарешті клоччя розгорілося. Він узяв смолоскипа в праву руку і, тримаючи його перед собою, рушив до сходів.

Знизу долинув якись шум. Марк затремтів.

— Беа, дорогенька, — попросив він. — Прошу, не лякайся так. Ти мені заважаєш.

— Вибач, братику. Я зараз… я постараюся…

Тремтіння припинилося.

— Це вже краще, — схвально мовив Марк і став підніматися сходами.

На горішній поверх він дістався безперешкодно, але за цей час аж упрів від напруженого чекання, що попереду вигулькнуть зомбі й перекриють йому шлях.

Важкі дубові двері МакҐреґорового кабінету знаходилися саме там, де й зобразила їх на своїй схемі Беатриса. Вони щільно прилягали до одвірка, лише над підлогою була вузенька шапарина, і звідти тягло вогкістю та різким цвинтарним запахом.

— Там хтось є, — сказала сестра.

— Знаю, — відповів Марк. Відчувши близьку загрозу, він зненацька заспокоївся, став міркувати тверезо й логічно. — Отже, там справді є щось небезпечне для них, якщо вони виставили охорону. Будемо сподіватися, що в кабінеті лише одна люд… істота.

Він притиснувся до стіни біля самого одвірка і легенько смикнув за іржаве кільце, що слугувало за дверну ручку.

У відповідь з кабінету почулося тихе скрипіння дерев’яних дощок підлоги, ніби хтось обережно переступив з ноги на ногу, потім знову запала тиша. Тоді Марк сильніше потягнув за кільце, а коли двері трохи піддалися, негайно прибрав руку. І вчасно — наступної секунди двері розчахнулися з такою силою, що якби Марк стояв перед ними, його б відкинуло до протилежної стіни.

З кімнати в цілковитій мовчанці вивалився чорношкірий здоровань — той самий, що хотів зґвалтувати Беатрису. Цей спогад додав Маркові злості, і він рвучким рухом ткнув запалений смолоскип у вкрите трупними плямами дзюбате обличчя.

Голову зомбі вмить охопило полум’я. Марк хутко відскочив. А зомбі мовчки кидався з боку в бік, натикаючись на стіни, вогонь стрімко поглинав мертву плоть, і за кілька секунд уже палала вся верхня половина його тулуба. Нарешті він опинився біля сходів і, спіткнувшись, покотився вниз. Тільки тоді з його горла вихопилося тужливе, пронизливе завивання, від якого Маркові стало моторошно.

Знизу долинуло виття інших зомбі, і вкрадливий шурхіт на сходах змінився важким тупотінням ніг.

— От і все, — сказав Марк. — Вони зрозуміли, що їхню присутність виявлено, і тепер пішли в наступ.

— На цьому поверсі не чулося виття, — зауважила Беатриса.

— Атож. Схоже, нам пощастило. Тут був лише один зомбі.

Проте Марк не втрачав пильності і, розмахуючи перед собою смолоскипом, обережно зазирнув до кабінету. Другого зомбі