Коли дивишся в безодню - Олег Євгенович Авраменко

якоюсь незнайомою мовою, і я нічого не зрозуміла — хіба що розібрала наші з Бекі імена. Потім голоси змовкли, а незабаром почувся плюскіт води. Наважившись, я обережно вибралася з ліжка, підкралася до дверей і зазирнула в замкову шпарину. Я побачила… Ох, Марку, подумай лишень: там я побачила себе! Друга „я“ сиділа у великих ночвах з водою, а поруч на підлозі була розкидана моя брудна одіж. Я не закричала тільки тому, що мене паралізувало від страху. Весь той час, поки вона милася, а потім надягала чисте вбрання з моєї скрині, я непорушно стояла навколішки, ніби прилипла до дверей. Лише коли вона вийшла з кімнати, я трохи оговталася і от тоді помітила, що перебуваю не в своєму тілі…

Марк у цілковитій розгубленості труснув головою.

— Що ж це означає, Беа? Хтось захопив твоє тіло? Але як?

— Не знаю, Марку. Нічогісінько не знаю. Я й зараз мало що розумію, а тоді взагалі очманіла. Може, це й урятувало мені… нам обом життя. Якби я почала щось мудрувати, спробувала втекти, мене б напевно впіймали. А так я просто сховалася під ліжком і сиділа там тихесенько, як мишка. Десь за півгодини викрадачка мого тіла знову з’явилась і цього разу зазирнула до спальні — я бачила лише її ноги, в тих червоних чобітках, що їх подарував мені перед від’їздом тато. Кілька секунд вона простояла на порозі, мабуть, оглянула спальню, але нахилятися не стала й мене під ліжком не помітила. Потім повернулася до сусідньої кімнати, довго щось там робила, певно, збирала речі, й нарешті пішла. Тоді я…

— Стривай, Беа, — урвав сестру Марк, завваживши в її розповіді очевидну невідповідність. — Ти кажеш, вона зазирнула до спальні, побачила порожнє ліжко і спокінісінько вийшла? Чому не здійняла тривогу, не кинулася шукати мене?

— Я вже думала про це. І маю лише одне розумне пояснення: вона нічого не знала про тебе. З якоїсь причини МакҐреґор не розповів їй, що ти в замку.

— Невже вона не помітила, що недавно в кімнаті хтось був?

— Гадаю, помітила. Та, мабуть, вирішила, що в ліжку спав МакҐреґор або один з його помічників. На щастя, скриня з твоїми речами стояла в темному кутку, і викрадачка не звернула на неї уваги. Хоч там як, а під ліжко вона не зазирнула і пішла, залишивши двері відчиненими. Я ще зачекала під ліжком, аж нарешті набралася сміливості втекти. Вибираючись із замку, я нікого не зустріла… Нікого живого, маю на увазі, бо в обідній залі побачила МакҐреґора, що лежав на підлозі в калюжі крові.

— Його вбили? Хто?

— Без сумніву, викрадачка. Вона вбила не тільки його, а й решту розбійників — я знайшла їхні мертві тіла в підземеллі. Та то було згодом, а тоді я нічого не шукала, ні про що не думала. Хотіла лише одного — мершій тікати звідти. Слава Богу, мені вистачило обережності затриматися біля виходу з вежі й спершу оглянути двір. Саме в той час викрадачка вивела зі стайні двох коней і подалася геть від замку. Вона створила перед собою райдужну арку, проминула її, а через сотню кроків зникла — очевидячки, виїхала на Трактову Рівнину. Ну, а я чкурнула до лісу, і вже там помітила, що на мені… на тобі… словом, на нас із тобою нічого, крім білизни, немає. Проте повертатися не ризикнула — я ж не знала, що в замку всі мертві. Півдня, цілісіньку ніч і весь учорашній ранок я провела в лісі, змерзла до кісток, зголодніла… Тим більше, що була голодна від самого початку. Поки ти лежав непритомний, тебе, звичайно, годували, бо інакше ти б умер від голоду, але позавчора розбійники займалися тим пекельним ритуалом і про тебе, мабуть, забули. А вчора по півдні мені стало несила терпіти, і я наважилася повернутись до замку. На той час я вже почала підозрювати, що там не лишилося нікого живого, бо твоєї відсутності так і не хопилися, тебе ніхто не шукав, і взагалі за весь цей час я не помітила ні у вікнах, ні на подвір’ї жодного руху. Тому я прокралась у вежу, розшукала твій одяг, прихопила з собою такий-сякий харч і швиденько побігла назад до лісу. Надвечір я осміліла настільки, що вже ретельно обстежила весь замок. Коні у стайні аж скаженіли від голоду та спраги, і я випустила їх на волю. Он бачиш, двоє з них пасуться біля муру. А потім я знайшла Бекі… нашу бідолашну сестричку… Я поховала її разом з малюком, якого принесли в жертву, коли відбирали в мене тіло. Боже, він був такий… Ой, ні, Марку, я не можу розповідати. Мені боляче про це згадувати.

— І не треба, Беа, — сказав Марк, насилу проковтнувши клубок, що підступив був до його горла. Слухаючи про сестрині прикрощі, він на якусь хвилю забув про Ребеку. А тепер згадав про неї, і його знову пойняла туга… — Отже, в замку всі мертві?

— Геть усі. Але я однаково боялася там залишатись. Сьогодні теж ночувала тут. Заснула лише вдосвіта, мені було страшно спати в темному лісі… А ще страшніше в замку. Мені всюди страшно, братику!

Марк, як міг, заспокоїв сестру, хоча його й самого поймав панічний страх. Але він, принаймні, не був свідком усіх цих жахіть, а ховався від них у нестямі й опритомнів у власному тілі…

— Знаєш, Беа, — нерішуче мовив Марк, — я ніколи не чув, щоб одна людина вселялася в тіло іншої.

— Я теж не чула, — сказала сестра. — Проте зараз перебуваю в твоєму тілі. А моє… Його захопила нечиста сила!

— Ну, чому відразу нечиста сила, — не дуже впевнено заперечив Марк. — Якщо ти змогла вселитися в моє тіло, то, може, якась інша людина вселилась у твоє.

— Тоді б я знайшла попереднє тіло викрадачки. А крім МакҐреґора та його помічників, у замку нікого немає.

— А що, як це був один з розбійників? Звідки ти знаєш, що твоє тіло викрала саме жінка?

— Я не кажу, що це