Коли дивишся в безодню - Олег Євгенович Авраменко

— Чому?

— Річ у тім, що двадцять шість років тому, коли народився я, теперішній патріарх Іларій мешкав на Істрі й був тамтешнім митрополитом.

Я не стрималася від враженого вигуку:

— Отакої! — А потім, уже спокійніше, додала: — То що ж це виходить, Владе? Він ще влітку знав, хто ти і звідки?

— Скидається на те, що знав. Мабуть, я дуже схожий на когось із своєї рідні — може, на батька, або на матір, або на діда, — і це, разом з моїм віком та іменем, навело патріарха на певні здогади. Пам’ятаю, під час нашої першої розмови він ненав’язливо розпитував про моє минуле, а я, не маючи підстав нічого приховувати, розповів йому про дивні обставини мого всиновлення. Гадаю, саме тоді він остаточно переконався, що я і є той самий княжич Володислав, якого на Істрі вважають загиблим.

— А чому він тобі нічого не сказав?

Владислав знизав плечима.

— Пояснення можуть бути різні. Можливо, він просто не захотів втручатися в те, що вважав не своєю справою. Або ж вирішив, що Метр мав вагомі підстави приховати моє походження навіть від реґента. А може, промовчав про своє відкриття з неприязні до Інквізиції: мовляв, раз ти, хлопче, став на їхній бік, то нехай вони покажуть тобі свою силу, нехай самі знайдуть твою рідню.

Я згідно кивнула. Переважна більшість несторіанських християн мешкали за межами Імперії та Золотого Кола, де до інквізиторів ставилися неоднозначно: з одного боку, їх поважали за боротьбу з нечистю, а з іншого — неполюбляли за прагнення нав’язати всьому світові свої порядки.

— Шкода, звичайно, що Іларій виявився таким потайливим, — вів далі Владислав. — Якби він був щирий зі мною, я б на півроку менше мучився… Та тут уже нічого не вдієш. Головне, що я врешті знайшов родичів, і серед них — уяви лишень, Інно! — є сестри. Аж три сестри!

Я з розумінням усміхнулася йому. Бувши єдиною дитиною в сім’ї, Владислав змалечку пристрасно мріяв про сестру. Втім, і від брата він не відмовився б, але з приводу сестри мав справжній пунктик. Іншим його пунктиком щодо жінок була мрія одружитися з синьоокою білявкою, і тут йому пощастило — він зустрів мене. А от у пошуках сестри — хай уже не рідної, бодай названої, — щоразу зазнавав невдачі. Остання претендентка, Сандра, в усьому була гарна, але вона утнула таке, після чого Владислав міг назвати її ким завгодно, тільки не сестрою. Відтоді він припинив приміряти кожну мою подругу на роль своєї сестри — та аж ніяк не тому, що історія з Сандрою відбила йому охоту до подальших пошуків, а з тієї причини, що дізнався про своє всиновлення, і в нього з’явився шанс віднайти справжню, рідну сестру.

— Ну й що тепер? — запитала я. — Які маєш плани?

— Поки ніяких. Це стосується нас обох, тому ми мусимо спільно вирішити, що робити далі. Але поїздку на Аґріс не відкладатимемо — тобі конче необхідно відвідати батька й налагодити з ним стосунки.

— А як же ти?

— Потерплю. Чекав майже рік, зачекаю ще трохи. А після Аґріса відразу вирушимо на Істру. Тут нам на руку та обставина, що симетрична Аґрісові Грань — або, за загальноприйнятою термінологією, Контр-Аґріс, — розташована за кілька днів шляху від Істри. Якщо скористатися Колодязем, вся дорога з твоєї батьківщини на мою відбере близько місяця. Певна річ, перспектива не надто приємна, але нічого страшного в цьому не бачу. Зрештою, ми з тобою не маємо алерґії до Колодязя.

— Ти не врахував того часу, що ми проведемо на Аґрісі, — зауважила я. — За кілька днів я не зможу налагодити стосунки з герцоґом, на це знадобляться тижні. А для тебе кожен день затримки буде справжньою каторгою — я ж бо знаю, який ти нетерплячий. Краще зробимо навпаки — спершу поїдемо на Істру, а вже звідти подамося Колодязем на Аґріс.

— Ми з дядечком розглядали й такий варіант. Його позитив у тому, що тоді не доведеться скасовувати нашу подорож по Гранях, ми лише відкладемо її на півтора або два місяці. Тільки в цьому разі вже я змушу тебе довго чекати, та й твої родичі, які розраховують їхати разом з тобою на Аґріс, будуть засмучені. Особливо Ґуннар з Матильдою.

— Нічого, вони все зрозуміють. А що ж до мене, то я на Істрі не нудитимуся. Мені й самій не терпиться познайомитись із твоєю ріднею. — Я всміхнулася. — А надто ж із сестрами.

Нашій подальшій розмові завадив делікатний стукіт у двері.

— Це по наші душі, — повідомив Владислав і поглянув на годинника. — Атож. Час уже готуватися до прийому. — І, підвищивши голос, сказав: — Заходьте.

Щойно двері відчинилися, до кабінету поперед усіх прошмигнув Леопольд, і лише потім на порозі з’явився святково вдягнений Шако, який виконував при Владиславові обов’язки зброєносця. Цієї посади домагалося чимало юнаків із найвпливовіших інквізиторських родин, але чоловік наполіг на кандидатурі Шако, і на початку літа хлопця привезли з Ланс-Оелі до Вічного Міста. Також ми хотіли забрати й Суальду, проте вона категорично відмовилася залишати Кер-Маґні, заявивши нашим посланцям, що сам Метр призначив її наглядати за маєтком, і тільки він може звільнити її від цих обов’язків.

Слідом за Шако ввійшла Ґрета з червоною оксамитовою подушкою в руках, на якій лежав тонкий золотий обруч, прикрашений коштовними каменями. Цей вінець був, звісно, не королівський, а лише князівський, він належав мені безвідносно до Метрового заповіту та рішення Державної Ради Імперії, а просто за правом народження — як князівні Бокерській і принцесі Ліонського королівського дому.

— Ваші високості, — промовив Шако, шанобливо вклонившись. — Дозвольте нагадати вам…

— Коротше, — урвав його безцеремонний кіт, — годі вам тут шушукатися. Владиславе, мерщій ходи перевдягатися, а тобі, Інно, треба поправити зачіску й надіти на свою голівку корону. — Він спритно скочив на мій письмовий стіл. — Я особисто за цим простежу.