Коли дивишся в безодню - Олег Євгенович Авраменко

Марка аж затіпало від жаху — як свого власного, так і того, що відчувала сестра.

— Ми мусимо щось робити, Беа. Нам не можна тут залишатися. Рано чи пізно сюди прийдуть — і точно не наші друзі.

— Я розумію, Марку. Чудово розумію. Я мала час про все подумати. Нам треба забратись якнайдалі від замку, сховатися десь і зачекати, поки розсіються чари, що блокують твою маґію. Тоді ми зможемо скористатись Колодязем і вирушити на Торнін…

— А чому не на Нолан?

— Бо тато з мамою нічим не зарадять нашій біді. І ніхто з ноланців не зарадить. А на Торніні є майстер Ільмарсон, він мудрий і могутній, він неодмінно щось придумає.

— Так, правильно, — погодився Марк. — Передовсім нам потрібен майстер Ільмарсон. Він і наших батьків сповістить, і залучить до пошуків викрадачки інквізиторів з Вінланда, і взагалі… — Тут хлопець урвався й гірко зітхнув. — От тільки хтозна, коли відновиться моя маґія. Тоді може бути запізно…

Марк безпорадно подивився на замок, який навіть у ясний сонячний день мав похмурий та зловісний вигляд. Та й уся ця Грань була лихою, ворожою, вони з Беатрисою стали її бранцями, їм нізвідки чекати допомоги. Хіба що…

— Як гадаєш, Беа, — запитав він, — те твоє видіння, коли в тебе відбирали тіло, воно не було просто видінням?

— Я певна, що ні. Мої відчуття тоді були аж надто реальні, такі… такі пронизливі. Той чоловік і обидва хлопці не витвір моєї уяви, вони існують насправді. Інша річ — хто вони й звідки. Навряд чи з земного світу. І вже тим більше не з Нижнього. Залишається тільки Вишній… Проте нам казали, що Вишні не втручаються в справи людські.

— Безпосередньо не втручаються, — уточнив Марк. — От якби вони врятували нас від розбійників… урятували малу Бекі… А так просто завернули тебе назад і сказали щось незрозуміле про лева. Це не можна назвати безпосереднім втручанням.

Сестра трохи подумала, потім сказала:

— Мабуть, твоя правда. Вони просто не пустили мене до свого світу, змусили повернутися, а оскільки моє тіло вже захопила викрадачка, я вселилася в твоє. Можливо, це сталося само по собі, через наш тісний зв’язок. Нам дали шанс урятуватися, і тепер… — На секунду Беатриса розгублено замовкла. — Ну чому, чому той хлопець не висловився ясніше? Чому не сказав прямо: чи шукати нам чарівного лева, чи чекати на появу чаклуна, якого звати Лев? А може, тут щось інше…

*

Надвечір Марк сходив на могилу, де було поховано Ребеку разом з принесеним у жертву немовлям. Невеликий пагорок свіжої землі знаходився неподалік замку, в довгому ряду інших, старіших пагорків, під якими, вочевидь, лежали рештки попередніх жертв зграї МакҐреґора. За словами Беатриси, спершу вона хотіла поховати сестру на узліссі, але потім побачила біля фортечного муру вже готову могилу — поза сумнівом, призначену для Ребеки, немовляти, а може, й для Марка, — і відмовилася від попереднього наміру. Тверезо оцінивши свої сили, вона збагнула, що не здолає самотужки викопати досить глибоку яму, тому вирішила скористатися тією, яку напередодні приготували розбійники.

Марк майже годину просидів біля пагорка, з тугою та сумом думав про Ребеку і знай заливався сльозами. Раніше він ніколи так багато не плакав — але ж раніше він не втрачав близьких йому людей, а крім того, раніше в його тілі не жила Беатриса, яка, бувши дівчиною, не звикла стримувати сльози…

Коли нижній край сонця торкнувся маківок дерев, Марк попрощався з могилою меншої сестри і рушив до замку. Вони з Беатрисою таки вирішили переховуватися в лісі, допоки в Марка відновляться чаклунські здібності, але спершу слід було підготуватися до тривалого перебування серед дикої природи — взяти з собою якомога більше харчів, теплі речі, міцну тканину для спорудження намету, різне кухонне начиння тощо.

Тримаючи напоготові кинджал, Марк сторожко ввійшов до вежі й повільно піднявся кам’яними сходами на другий поверх, у простору обідню залу. Раптом Беатриса перехопила контроль над його вільною лівою рукою і вказала на темну пляму на підлозі біля столу.

— Ой, глянь! — злякано озвалася вона. — МакҐреґор зник!…

На ці слова Марк відреагував миттєво — негайно кинувся до найближчої стіни, притиснувся до неї спиною і, виставивши перед собою кинджал, обвів швидким поглядом усе приміщення. Зала була порожня — в тому сенсі, що ніде в іншому місці тіло не лежало. Маркове серце загупало в грудях, на лобі виступив холодний піт, а внизу живота неприємно залоскотало. Першим його поривом, продиктованим панікою, було стрімголов побігти до сходів, а ними — вниз, до виходу, проте він стримав себе, вчасно збагнувши, що повсталий з метрвих МакҐреґор цілком міг зачаїтися на нижньому поверсі вежі, де розташовувалися комори та інші господарські приміщення… А також вхід до підземелля, де лежали тіла ще шести розбійників!

— Він точно був там, Беа? — з останньою надією запитав Марк. — Ти не помилилася?

— Ні, Марку, я точно пам’ятаю. Він лежав біля столу, там лишилася пляма від крові, ти ж сам бачиш… — У сестриних думках виразно вчувалися жах і каяття. — Боже, яка я дурна! Як могла забути шкільні уроки! Нас бо ж навчали, що тіла чорних чаклунів і одержимих треба знищувати, щоб вони не перетворилися на зомбі. Найменше, що я мусила зробити, це відтягти тіло МакҐреґора в підземелля, до решти розбійників, і там їх замкнути. А я навіть не подумала про це, я…

— Вгамуйся, Беа, — різко урвав Марк сестру, відчуваючи, як її відчай передається йому. — Не карайся так, цим ти нічого не зміниш. Зрештою, кожен може помилитися. Я, до речі, теж гарний — мені й на думку не спало запитати, чи подбала ти про тіла розбійників.

— То що ж нам робити? Втікати?

— Боюся,