Коли дивишся в безодню - Олег Євгенович Авраменко

Владислав підвівся зі стільця.

„То я піду, Інно,“ — сказав він подумки. — „А вже ввечері ми вирішимо, що нам робити.“

„Гаразд,“ — погодилась я. — „Хоча не бачу, що тут вирішувати. Інших варіантів просто немає.“

Про можливість поїздки нарізно — мені на Аґріс, а йому на Істру, — ми навіть не обмовилися. Для нас обох це було неприйнятно.

— Прокинься, Марку, прокинься, любий. Мені так самотньо без тебе… Ну, прошу тебе, братику! Я ж знаю — ти можеш…

Марк поволі виринав із мороку забуття. Його розум ще блукав у пітьмі, але він уже почав усвідомлювати себе людиню — істотою, здатною мислити й пам’ятати. Поступово, крок за кроком, він став збирати з розрізнених фраґментів спогадів цілісну картину минулого, поки нарешті дістався до останнього епізоду на трактовому шляху. Пережитий тоді жах знову пойняв Марка; у паніці він хотів був повернутися назад, у рятівне забуття, проте його зупинив заклик Беатриси:

— Не втікай, Марку. Не лишай мене саму. Ти мені дуже потрібен.

— Беа? — Присутність сестриних думок[2] зігріла Марка, вгамувала його страх, повернула йому здатність тверезо мислити. — Беа, рідненька, ти жива?

— Так, братику. Я тут, я з тобою.

— А я… я живий? Хіба я не вмер?

— Ні, Марку, ти не вмер. Ти довго хворів, та вже видужав.

Якийсь час він обдумував цю інформацію.

— Якщо я живий, то чому не можу ворухнутися? Чому я нічого не бачу?

— Ой, даруй! Я зараз.

Наступної секунди Марк відчув соє тіло і зміг розплющити очі. Він виявив, що лежить у густій траві в тіні розлогого дерева, чия густа крона прикривала його від спекотного проміння полудневого сонця. Над силу підвівшись, Марк сів і роззирнувся довкола.

Він перебував у незнайомій лісистій місцевості, неподалік похмурого громаддя напівзруйнованого замку, єдина вціліла вежа якого височіла над околицями, немов казковий велет. Поруч із собою Марк побачив лук з дюжиною стріл у сагайдаку, довгий кинджал у піхвах, містку флягу й відкриту шкіряну сумку, де лежали якісь паперові згортки — очевидячки, з їжею. Беатриси ніде видно не було, проте він виразно відчував її присутність.

— Де ти, сестричко? Що це зе замок? Як ми сюди потрапили?… І де Бекі?

— Забагато питань, Марку, — стримано мовила Беатриса. — Навіть не знаю, з чого почати.

— Почни з того, що покажись мені. Чому ти ховаєшся, Беа? Бекі з тобою?

— Ні, вона не зі мною, — відповіла сестра з невимовною тугою. — Її вже ніколи не буде з нами, Марку. Вона… вона вмерла.

Гострий біль пронизав Маркове серце, подих йому перехопило, а в грудях утворилася моторошна порожнеча.

— Ні! — вигукнув він уголос. — Ні, це неправда. Ти… ти помлилилася.

— Я б так хотіла помилитися, братику! Але я сама знайшла її… мертву. І поховала… вчора… Вона була… Господи, вона була така понівечена! Її катували… замучили…

Марк відчув, як по його щоках котяться сльози. Не в змозі далі стримуватися, він упав долілиць на траву й голосно заридав. Плакав довго та гірко; плакав і ніяк не міг зупинитися, аж поки не виплакав усі сльози. Звістка про смерть меншої сестри, яку він любив майже так само сильно, як старшу, стала для нього таким болісним ударом, що решта проблем тимчасово відійшли на другий план. Наразі Марк не міг думати ні про що інше, крім того, що більше ніколи не побачить малу Бекі, ніколи не почує її життєрадісного сміху, не зможе обняти її й пригорнути до себе, ніколи вона не погляне на нього своїми ясними, сповненими допитливості очима і не запитає: „Марку, а чому…“

Беатриса не заважала йому горювати. Вона лише підтримувала брата своєю присутністю й терпляче чекала, поки його біль трохи вгамується. Марк відчував сестрину любов разом із сумною ніжністю, і ця її любов та ніжність не дозволяли його ще кволому розумові знову пірнути у вир забуття, сховатися від жорстокої дійсності в мороці нестями. Якби ще він міг обняти Беатрису, заритися обличчям у її волосся, почути биття її серця…

— Де ти, Беа? — поклакав Марк, витираючи мокре від сліз лице. — Прийди до мене. — Він хотів був оглянути околиці чаклунським зором, у сподіванні побачити десь неподалік сестрину ауру, аж раптом наштовхнувся на неподоланну перепону: його маґія не працювала!… — Що зі мною, сестричко?

— Твою маґію заблоковано, — пояснила Беатриса. — Викрадачі не лише паралізували нас, а й наклали ще якісь могутні темні чари. Отямившись у підземеллі, я не могла привести в дію жодного закляття…

— То ти досі в підземеллі?!

— Ні, Марку. Я вже не там. Я тут, із тобою.

— Де „тут“? Я ж не бачу те… — Він зненацька замовк на півслові, вражений раптовим здогадом. — Якщо мою маґію заблоковано, то як я можу чути твої думки? — Марк аж похолов від жаху. — Ти мені тільки маришся, Беа? Насправді тебе немає? Я з’їхав з глузду?

— Заспокойся, братику, ти не з’їхав з глузду. Я справді є, я розмовляю з тобою. Просто тепер для цього нам не потрібна ніяка маґія.

— Чому?

Беатриса подумки зітхнула.

— Бо ми живемо в одному тілі.

— Як це? — розгублено запитав Марк.

— Саме так,