Коли дивишся в безодню - Олег Євгенович Авраменко
Швиденько відкараскавшись від придворних, я вирішила навідатися до короля Ґуннара та королеви Матильди, з якими вже встигла здружитися, і в їхньому приємному товаристві дочекатися, коли звільниться Владислав. Проте з’ясувалося, що ще годину тому вони вирушили на Грань Капітолію оглянути тамтешні історичні пам’ятки і мали повернутися лише по обіді. Коли я дізналася про це, то спересердя усамітнилася в своєму кабінеті і, порушивши власне ж правило не займатися на свята точними науками, стала читати розумну й цікаву книгу земних професорів Ріда та Саймона. Математика завжди зачаровувала мене своєю довершеністю та бездоганною логікою, і я навіть не зчулась, як цілком відключилася від довколишнього світу й понад годину захоплено блукала в хащах функціонального аналізу аж до самої появи Владилава.
Він нечутно ввійшов у кабінет, тихесенько підкрався до мене зі спини й ніжно поцілував у шию. Я здригнулася від несподіванки, але нітрохи не злякалась. Владиславу ще жодного разу не вдавалося налякати мене, хоча іноді він намагався це зробити — просто так, із чистісіньких пустощів. Вочевидь, на підсвідомому рівні я завжди відчувала його наближення, тому так спокійно реагувала, коли він зненацька з’являвся поруч.
Відклавши книжку, я повернулася в кріслі до чоловіка і сказала:
— Ну, нарешті! А я вже думала, що ми зустрінемося лише на прийомі.
Владислав присунув стілець і сів навпроти мене, поклавши на коліна грубеньку папку, яку приніс із собою. У правому горішньому її кутку я помітила ґриф Імперського Державного Архіву.
— Вибач, Інно, це не від мене залежало. Коли я довідався, в чому річ, то відразу запропонував покликати тебе, але дядечко сказав, що спершу хоче обговорити цю новину зі мною. Я навіть не думав, що наша розмова так затягнеться…
— Гаразд, проїхали. То що ж ви обговорювали ці три години?
Владислав трохи розгублено всміхнувся:
— Здається, знайшли мою рідню.
Правду кажучи, цією звісткою він заскочив мене зненацька. Я ніколи серйозно не вірила, що пошуки в архіві, які за реґентовим дорученням провадили три десятки досвідчених архіваріусів, дадуть якийсь результат. Ми практично нічого не знали про Владове походження і могли спиратися лише на ім’я, приблизну дату народження та ще на той факт, що він зник у двомісячному віці. А Державний Архів був не просто великий, він був велетенський, це був найжахливіший монстр з усіх урядових установ Імперії. Щодня він поповнювався десятками, а часом і сотнями тисяч повідомлень, листів, звітів, доповідей та інших документів, що надходили до Вічного Міста з усіх усюд, і буквально тонув у цьому паперовому морі. Численний штат архівних службовців ретельно аналізував і класифікував одержану інформацію; посилання на всі події, що становили бодай найменшу цінність, розміщалися в тематичних каталогах, а вихідні матеріали, належним чином пронумеровані, спрямовувалися до сховища, де сортувалися за архіпелаґами та Гранями, звідки надійшли. Попри всі намагання цілої армії архіваріусів, у їхньому відомстві панував цілковитий безлад, і пошуки будь-якої інформації більш ніж десятирічної давнини перетворювалися на тривалу й захопливу пригоду. Тому, вважала я, навіть якщо десь у сховищі й лежать такі жадані документи, що проливають світло на таємницю народження Владислава, то ми не мали ніяких реальних зачіпок, які б дозволили розшукати їх серед тисяч тонн накопиченої там макулатури.
Проте виявилося, що я помилилась у своїх песимістичних проґнозах. Зачіпка таки знайшлася. Чи просто пощастило. Або ж сталося чергове диво…
— Вітаю, Владе, — щиро мовила я. — Але ти сказав „здається“. Це вступне слово чи ознака невпевненості?
— Просто вступне слово. У цій справі, — він поплескав долонею по папці, — є одна обставина, яка особисто в мене не залишає жодних сумнівів, що пошуки завершено. — Владислав зітхнув. — Для мене це велика полегкість, Інночко. Увесь цей рік, відколи довідався, що мене всиновили, я почувався трохи неповноцінним. Не в тому сенсі, що я незадоволений своєю сім’єю, ти сама знаєш, як я люблю маму з татом. Але мене гнітила невідомість, мені дуже хотілося з’ясувати, якого я роду-племені, чия кров тече в моїх жилах… Ну, ти ж розумієш.
— Звичайно, розумію, — лагідно відповіла я, взявши його за руку. — Я ж бачила, як ти мучився весь цей час, хоч і намагався не показувати… Ну, то розповідай. Звідки ти, де твоя батьківщина?
— На Грані Істра. Це відсталий провінційний світ, розташований майже на на самій межі Забороненої Зони, віддалік Головної Міґістралі. Словом, справжнісінька Тмуторокань. Порівняно з нею, навіть твій Аґріс видається центром цивілізації.
Забороненою Зоною називався своєрідний санітарний кордон довкола Основи, де не дозволялося прокладати трактові шляхи і створювати людські поселення. Заборону було встановлено ще в сиву давнину, і впродовж багатьох тисяч років за її неухильним дотриманням стежили Великі, а протягом останніх двох тисячоліть ця функція, разом з багатьма іншими, поступово перейшла до повноважень Інквізиції — організації, яка саме й була створена для того, щоб замінити Великих після їхнього відходу в Безмежність.
Існування Забороненої Зони істотно полегшувало захист Основи в Нічиї Літа, бо за відсутності діючих трактових шляхів усі більш-менш значні збурення в локальній структурі Граней поширювалися по всій Зоні, як хвилі від падіння навіть найменшого камінця в спокійну воду. Це дозволяло інквізиторам вчасно запобігати спробам аґентів Нижнього Світу підвести до Основи Інфернальні Тунелі. Щоправда, траплялись і проколи, взяти хоча б сумнозвісний Чорнобильський Прорив, який вдалося зупинити лише останньої миті — ще трохи, і хвилі Хаосу накрили б усю Східну Європу. Та загалом, на мою думку, Інквізиція непогано виконувала свою роботу.
Розміри Забороненої Зони були чималенькі — її діаметр складав близько двох тижнів шляху Трактовою Рівниною для найдосвідченіших чаклунів. Але й за офіційно втановленими межами Зони ще не скоро можна було зустріти густонаселені
